Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

— За що ти нас так ненавидиш? Чому злидні на нас полюють? Що ми вам зробили? Скажи мені чесно. Тут нікого нема, ніхто не почує. Невже заради пустопорожньої Ахруманової обіцянки дати вам Силу і возз’єднати ваш народ?

— Це не пустопорожня обіцянка! Ворон вже дав нам частку Сили, і з цією силою ми почали об'єднуватися. Скоро мій народ стане одним цілим, як було за рахманських часів, поки ви, люди, не зрадили їх!

— Невже ти не розумієш? Чорний Ворон не буде виконувати свої обіцянки! Він використовує вас у своїх цілях, а коли досягне їх, забуде про вас і про свої слова…

— Хто це каже? — вдав, що прислухається, Бось. — Відьма, яка нещодавно втратила пам’ять? І нічого не знає про своє минуле? Лише з вуст чужих їй істот? Звідки ти знаєш, що на думці у самого Ахрумана, якщо навіть про його існування ти довідалася, мабуть, позавчора?

— Я знаю достатньо! Але не думаю, що ти відразу повіриш моїм словам… словам відьми… — Рута зробила паузу. — Ти просто подумай, добре?

— Про що тут думати? Ви, особливо Дзеванна, потрібні Ахруману, і ми лише виконуємо свою частину угоди!

— Та прокинься ти, якої угоди? Ну, подумай хоч трішечки! Навіщо Ворону під боком об’єднаний народ? Народ, який, до того ж, має Силу? Він змете вас з лиця землі.

— Відьмо, припини верзти дурниці! Мені просто не спиться, і тому я тут з тобою сиджу, але слухати твою балаканину не стану!

Злидень набурмосився і відвернувся. В останню мить Рута помітила, що в очах його немає тої ненависті, яка горіла на початку розмови. Може, щось з цього і вийде?..

— РУТО! ПРОКИНЬСЯ! — пролунало в голові.

Вона стояла, а руки її були міцно стиснуті за спиною. Відьма спробувала вирватися, та марно — тримали її сильно. Вона озирнулася… Це був Віт.

— Що відбувається? Відпусти мене!

— Руто, це ти? Ти прокинулася? Ти знаєш, хто я?

— Звісно, знаю. Ти Дзеванна! — роздратувалась Рутенія.

— Віте, мабуть, можна відпустити? — запитала Дзеванна, все ще приглядаючись до відьми.

— Гаразд, — відповів той і послабив хватку.

Відьма миттєво відскочила на безпечну відстань.

— А тепер поясніть мені, що відбувається!

— Руто, ми зробили це для твоєї і своєї безпеки, — сказав Віт. — Ти розбудила мене, і я заступив на чатування. Це ти пам’ятаєш?

— Ні, не пам’ятаю.

— Потім ти заснула. І раптом скочила на ноги і почала викрикувати якісь незрозумілі слова. Це була невідома мені мова. Ти кричала дуже голосно, всі попрокидалися. Дзеванна спробувала до тебе підійти, та ти лише глянула на неї, і вона відлетіла до стіни. — Віт перевів подих, а Рутенія тим часом кинула погляд на Дзеванну, яка трималася рукою за голову.

— Та нічого, мені зовсім не боляче, — усміхнулася та. — Віте, продовжуй.

— А ще навколо тебе утворилася блакитна прозора куля. Я спробував до неї доторкнутися, і як бачиш… — Віт показав руку, з якої йшла кров.

Рутенія зблідла, переводячи погляд з Дзеванни на Віта.

— Як рука тепер?

— Та нічого, все минулося, щойно втрутився Бось.

— Бось?

— Так, він врятував тебе і нас усіх! — Віт перевів погляд на злидня, який стояв біля стіни, і вдавав, що мова не про нього.

— Коли куля почала рости, навколо тебе згустився морок і закрутився у вир. Ти зникала у ньому… Тоді Бось наскочив на кулю і пробив у ній діру. Ну…

— Ну?..

— Ну, я і плигнув у неї, збив тебе з ніг… і все припинилося. Ти трішки пручалася, а потім прийшла до тями.

Рутенія мовчки сіла і обхопила голову руками. Потім оглянула своїх друзів.

— Я небезпечна! Що діється, Віте? Це Дика Сила? Я стаю неконтрольована?

— Гадаю, що так.

— І що робити? Наступного разу ви можете не впоратися.

— Нам треба йти далі! І йти якомога швидше!.. Навіть і не думай! — з пересторогою мовив Віт, уважно подивившись у очі Рутенії.

— Я…

— Я бачу, ти хочеш лишитися тут! Ми без тебе не підемо. І годі!

Відьма хотіла