Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

— І жертва моєї мами буде марною? Ні! — вигукнула рішуче Дзеванна. — Чого ми тут стоїмо? Вперед!

Дзеванна рушила до стіни, а Віт тим часом підійшов до Рутенії.

— Ти просто молодець! Ти — справжня відьма!

— Я просто поговорила з нею…

— Відьма — це ж від «відати», «знати». Ти знала, що казати, як і коли. Це ознаки Сили. Мабуть, вона таки в тобі прокидається.

— Будемо сподіватися, що вона прокинеться, коли перед нами буде справжня небезпека!

Вони підішли до стіни впритул.

— Ну що, спробуємо? Страшно… Але треба! — сказав чугайстер. — Вперед, тільки обережно!

Першою поринула в темряву Рутенія. Відчула, як її огортають льодяний холод і страх. Цей страх народжувався не в ній, він йшов від стіни. Або від того, що було за нею.

Рута повільно простягнула перед собою руку і наштовхнулася на пружну перепону. Стіна була ніби гумова — прогиналася, варто було на неї трішки натиснути. По руці розійшовся холод, і Рутенія відсахнулася.

«Ні, так не піде. Треба зосередитися!» — подумалося їй, і вона знову піднесла руку до стіни. Відчула на дотик стіну і натиснула сильніше. Стіна відповіла крижаним холодом. Лід не просто розливався по руці — він впивався у неї голками, пробиваючи наскрізь. Що сильніший натиск, то холодніше.

«Все, досить!» — і відьма рішуче ступила вперед, прогинаючи стіну всім тілом.

Холод увіп’явся в тіло рибальськими гачками, рвав шкіру на клапті. Стіна не піддавалася, а попередній холод видався дитячою розвагою. Стіна проникала у душу, виморожувала всі почуття, крім шаленого страху; усі бажання, крім повернутися назад. Та десь у глибині свідомості жеврів маленький невгасимий вогник: Дзеваннині очі, русалинка їй повірила і пішла за нею. Рутенія вхопилася за той вогник, притягла його до себе, і стало тепліше.

Відьма зробила ще один крок. Стіна розкрила свої обійми. Задихаючись, Рутенія стояла посеред тьмяної зали, не вірячи у своє щастя — вона пройшла. Так, було ще холодно, але то вже зовсім не той холод.

«А як же інші пройдуть? Чи впораються?» — ширяли тривожні думки, але пригадавши Дзеваннині очі й Бітову постать, вона зрозуміла — пройдуть. А от злидень? Невідомо. Треба зачекати.

Позаду почувся вже знайомий звук — це пройшла Дзеванна, і за мить з'явився Віт зі злиднем в обіймах.

— Що з Босем? — кинулася Рутенія. Вона хоч і зневажала його, та все ж хвилювалася.

— Та… знепритомнів від страху. Хотів назад бігти. Довелося силою втримати. А він взяв і… — Віт зневажливо подивився на непритомне тіло.

— А ви? Як ви пройшли? Що…

— Я тебе згадала, твої слова, Руто… — щасливо подивилася Дзеванна в Рутині очі.

— А я — ліс свій. Я заради нього сюди йшов. Тому і пройшов. А цьому, — Віт кивнув на злидня, — йому не було заради чого проходити. Мабуть, тому і хотів назад. Стіна не пускала…

Попереду важка дорога. Лабіринт величезний, а сил лишилося мало. Вирішили відпочити. Попадали, хто де стояв.

Першою чатувати випало Рутенії. Вона спостерігала, як засинали її супутники. Віт — одразу, щойно ліг. Дзеванна довго крутилася і навіть уві сні не могла заспокоїтися. Злидень взагалі не зміг заснути. Спочатку примостився коло однієї зі стін, але скочив, коли по його ногах пробігся волохатий павучок.

— І що вони, зарази, тут їдять? — тихо вилаявся він і підійшов до Рутенії. Та озирнулася через плече і посунулася, звільнивши місце на камені.

— Що, не спиться?

— Та де там… — задумливо мовив він. — Не люблю павуків.

— А кого ти взагалі любиш? — спитала Рутенія.

Злидень промовчав.

— Я тебе розумію…

— Ти?! Мене?!

— Ми силою тебе сюди затягнули, і ти маєш право сердитися…

— Я? Маю право? Щиро вам дякую, вельмишановна відьмо, за дароване мені право сердитися. Якщо ваша відьмацька величність не буде проти, я буду сердитися без вашого особистого дозволу!

Рутенія повернулася до злидня лицем і зазирнула йому в очі. В них вирувала ненависть, перемішана зі страхом.