Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

якось заперечити, але зрозуміла — її слухати ніхто не буде. Тоді вона глянула на злидня. Їй хотілося знати, що він зробив.

— Та я просто захищався. Ти ж створювала Вихор…

— Що таке Вихор? — вже зацікавлено питала Рута.

— Сила — вона завжди перебуває в русі. Її не можна просто набрати у відро, як воду, а потім витрачати. Силу можна лише зібрати навколо себе, а щоб втримати багато сили, слід створити Вихор. І ти його створювала. І хто зна, що б ти з тією Силою скоїла! Ти ж могла нас всіх повбивати!

— То що ж ти зробив?

— Нічого особливого — просто пробив твій захист. Коли Вихор тільки формується, це можливо.

Рута замислилася над злидневими словами. Вона все більше заплутувалася в собі. Те, що вона відьма, їй повідомила ще Дзеванна, та чомусь це не стало для неї реальністю, справжністю. Коли тобі кажуть, що ти сильний, ти просто усміхаєшся у відповідь. Але коли перед тобою твій знесилений і ледь живий суперник, це розуміння падає тобі на голову, як мішок з піском.

20

Прямо.

Праворуч і знову прямо.

Поворот ліворуч.

Тут — по колу до третього отвору.

Тепер нахиляймося — треба повзти. Як довго?

Повітря затхле, а попереду морок. Згори тисне каміння і земля. Хто зна, скільки до поверхні?..

Найважче доводилося чугайстрові, бо ж він найбільший. Він впирався плечима у бокові стінки клятої нори, а спиною торкався верху. В кількох місцях пообдирав шкіру. І хоч тримався мужньо, страх поступово захоплював його у свої лабети. З’являлося непереборне бажання повзти назад, а не вперед. Там принаймні знаєш, що вужче не буде. Добре злидневі — він маленький. Піт стікав по чолу.

Тунель, здавалося, витискає душу з тіла. Важке дихання попереду. Це Рутенія. А перед нею Дзеванна зі злиднем. Їх пустили вперед, щоб перевіряли розмір цієї нори. Вони мовчали, і це було добрим знаком.

Раптом непоборний жах скував чугайстрове тіло. Піт на чолі зальодянів. Щось холодне і слизьке торкнулося ноги, лагідно погладило, затрималося… Віт завмер. Холодне і слизьке теж не рухалося. «Тільки мовчіть там, попереду! Воно ж може почути!» Потім ЦЕ знову зарухалося. Воно повзло ногою, торкнулося попереку і посунуло до плечей.

Віт не рухався і ледь дихав. А раптом воно піде? Час повз уперед, мов равлик, і, мабуть, надумав зупинитися. Віт прислухався до своїх відчуттів і зрозумів — те, що в нього на шиї, дуже довге, бо правою ногою він відчував той же холод, що і на плечах.

І тут вдалині почувся голос: «Гей, Віте! Де ти?! Ми вже дісталися кінця!»

«А, хай вам грець, не могли почекати?» — подумки вилаявся Віт, бо голос почуло і ЦЕ. Воно зробило рвучкий рух, в плечах щось закололо, ніби туди штрикнули гострим шпичаком. Чугайстер, щойно відчувши холод на голові, щосили тріснув об стелю. Щось хрупнуло. Водночас правою ногою вдарив туди, де мала перебувати інша частина ЦЬОГО. І попав, бо теж почувся хрускіт, і позаду щось захарчало і хлюпнуло.

Затихло.

Віт щодуху посунув уперед. Пригадуючи цю нору, він розповідав, що такого страху ще не начувався ніколи. І слухачі вірили, бо очі його блищали, а лице ставало таке бліде, що, здавалося, його можна було б розгледіти в найтемнішу ніч.

Зараз же Віт повз вперед, обдираючи до крові лікті і коліна. Він чув позаду шурхіт, зітхання. ЦЕ наближалося. Попереду майнула світла цятка — вихід! Але ж там друзі! І він крикнув, що було сили: «Втікайте! За мною щось повзе!»

Вихід наближався. І звуки позаду теж.

В останню мить, коли Віт вже вхопився за край нори, коли до нього кинулася Рутенія, щоб допомогти, за ногу вхопилося те саме холодне і слизьке. І стиснуло так, що Віт закричав. Тварюка не відпускала. Нога німіла. Рутенія вхопила Віта за руки. Підбігла Дзеванна, разом вони витягли чугайстра майже по пояс.

Тварюка не вгавала.

Злидень тим часом теж підбіг до них, і став перед чугайстром.

— Витягніть ще хоч трішки! — гукнув він до Рутенії, і підняв вгору руку.

Навколо неї, ледь помітно, закрутився темний вихор. Рута з Дзеванною щосили потягли Віта на себе.

Ще мить!