Паоло Джордано - Чорне і сріблясте

не кращі, тож спілкувалися ми за допомогою есемесок або коротких повідомлень електронною поштою. У двадцять років я заробив собі сумнівну репутацію через те, що грубо повівся з однокурсницею, яка накинула на мене оком і навіть мені подобалася. Та однокурсниця взяла собі за звичку без особливої причини телефонувати мені день у день пополудні — просто так, аби перекинутися словом-другим, казала вона. Якось я таки наважився і попросив її більше цього не робити, бо ж мав — на відміну, мабуть, від неї — важливіші заняття. Справді, хіба ж не зручніше було зустрітися й побалакати в університеті чи домовитися про побачення? Хіба не могла вона зробити мені послугу і притримати все те, що мала сказати, навіть найцікавіше, до перерви між завтрашніми лекціями?

Нора зуміла перевернути все з ніг на голову. Той обсяг часу, який я збавляв у телефонних розмовах з нею, невдовзі породив у мене боязку і хвилюючу підозру, що відбувається щось безпрецедентне: зі мною, з нею, з нами обома. Хай де і з ким я був, а проте завжди знаходив можливість із нею поговорити, без зайвих церемоній полишаючи і людей, і поточні справи. По закінченні розмови я щоразу перевіряв на екрані мобільника, скільки збігло хвилин, і дивувався, бо не відчував жодних докорів сумління, навпаки, мав бажання знову набрати її номер. У мене в пам’яті зберігається ціла низка подібних спогадів: ось я ходжу по колу, дивлячись собі під ноги і дослухаючись до Нориних слів та пауз, аж нагрівається притиснута до мініатюрного динаміка мочка вуха і трохи пітніє долоня. Дружина ще й досі іноді підсміхається з мене, пригадуючи, яким я був, доки не познайомився з нею, і навряд чи коли-небудь перестане це робити. «Подумати тільки, де я тебе знайшла, — каже вона. — Ти ховався, увесь такий наїжачений і перестрашений, у якійсь дірі разом зі своїми кварками». Підозрюю, закоханість завжди буде пов’язана у моїй уяві з можливістю когось звідкись викурити.

У травні Нора знову вмикає той свій пронизливий різкий тон (та ще й так голосно, що я часом не витримую і прошу трохи збавити гучність) і застосовує притаманний їй хист до маєвтики[7] — втім, цього разу об’єктом виступаю уже не я, а наша відлюдькувата, мов громом прибита пані А. — намагаючись втягнути ту у пустопорожні балачки, такі, як колись. Тимчасове полегшення настає точно за розкладом, як і будь-яка інша з кодифікованих стадій цієї хвороби. Магічне зникнення симптомів — геть усіх, зокрема й пов’язаних із токсичною дією хіміотерапії — відроджує інтерес до світу поза її тілом, який, виявляється, ще існує. Тож ось вам знову гороскопи, ось мудрість, сконденсована в чіпких висловах, ось насичені численними подробицями дисертації на тему найкращого способу приготування кабачків, які саме починають у великій кількості з’являтися на базарних прилавках (так, авжеж, прокинувся й апетит, і це викликає чи не найбільшу радість), одне слово, ось вам Бабетта — та жінка, яку ми знаємо і любимо, скеля, на яку ми всі опираємося і яка сама опори не потребує.

Я слухаю Нору, яка слухає пані А., а сам періодично провалююсь у дрімоту. Суботній ранок, уже минула десята, але ми ще в ліжку; тим часом Емануеле вже товчеться у себе в кімнаті — ще більше, ніж завжди, щоб привернути нашу увагу. Відпочинок сприяє миру і спокою на душі, ми готові до вияву солідарності. Доки пані А. повідомляє Норі, що рак відступив, що у неї знову росте волосся, до того ж швидше, ніж передбачалося, хоч і рідше, ніж колись, а ще, на диво, темніше, де-не-де навіть каштанове, я запитую себе, чи відомо їй, що цей-от віднайдений рай — то стадія класична, що це полегшення тимчасове, ефемерне і трохи садистське, що це, властиво, не що інше як наближення до останньої прірви.

Якесь розуміння ситуації прохоплюється у пані А. лише наприкінці розмови, коли Нора на хвилі ентузіазму запитує, чи не сверблять у неї руки тепер, коли сили повернулися, знов опікуватися своїм городом.

— Що ні, то ні, — зненацька дає задній хід пані А., — для городу я таки заслабка.

І за кілька секунд вони прощаються; в роті залишається терпкуватий присмак недовіри.

Давній здоровий глузд, який має на озброєнні пані А., все ж спонукає її жити в цей останній період порівняно доброго самопочуття так, наче йому не буде кінця. На щастя, якраз на ці два чи два з гачечком місяці покращання припадає підготовка до дебюту Емануеле на театральній сцені. У шкільній виставі за мотивами «Чарівника з країни Оз» нашого сина обрали на дещо грубувату роль Страшила. Ця роль — одна з головних, і Нора пишається цим більше за нього, бо сам він волів би бути левом із рудою королівською гривою.

Виготовлення сценічного костюма ми довіряємо пані А. Достоту дивовижного хисту і вправності їй ще не бракує, а коли треба просилити крізь вушко голки наслинену нитку, рука у неї тверда і несхибна, без жодних ознак тремтіння. Тож півдня роботи дає солідний результат: на штанини рваного комбінезона густо понашивано латки, одну з моїх сорочок перероблено на куртку й усе, зокрема й пару чобітків, які нам довелося-таки купити, оздоблено обривками жовтої шерсті, що мають правити за солому. Переодягнувшись, Емануеле вистрибує довкола пані А., взявши руки в боки, наче збитошне бісеня, і кілька хвилин вони просто не помічають навкруги нікого й нічого. То буде останній приватний виступ нашого сина для улюбленої няні, яка просто в захваті. Я відчуваю спокусу сягнути рукою по будь-який апарат, здатний фотографувати, проте знаю, що рівновага у ці хвилини насправді дуже хистка, і не хочу її порушувати.

Сама вистава відбувається в атмосфері зовсім інакшій, ніж ця домашня прелюдія. Несподівана поява всіх членів Нориної родини створює своєрідну емоційну закупорку вже під час довгого очікування виходу на сцену. Бабця й дідусі вирядилися, ніби на бозна-яке врочисте прийняття: Норина