Паоло Джордано - Чорне і сріблясте

Завдяки цій книжці надзвичайно проникливого і спостережливого молодого письменника можна ще раз переконатися, наскільки пов’язані, ба навіть тісно переплетені між собою життя і смерть, наскільки сильні взаємні впливи існують між ними. З іншого боку, це дуже реалістична розповідь про сім’ю і стосунки між її членами. Як і в першому своєму романі, Паоло Джордано знову говорить про самотність — куди ж без неї! — і про те, як люди намагаються її долати. Попри невеликий обсяг, цей майстерно написаний, бездоганний стилістично і дещо елегійний роман не раз спливатиме потім у пам’яті, спонукаючи до роздумів і залишаючи дивний гірко-солодкий післясмак.

Це — літературно опрацьований фрагмент справжньої болісної історії. Відхилення від дійсності тут зовсім не значні і не впливають на сутність персонажів, які надихали автора.

«Що означає когось любити? Схоплювати в масі, виокремлювати з групи, нехай навіть невеликої, до якої та людина належить, — чи то тільки через свою родину, чи через щось інше. А тоді вишукувати її власні зграї, множини, які вона ховає у собі і які можуть мати цілком іншу природу».

У мій тридцять п’ятий день народження пані А. зненацька облишила свою впертість — ця риса, на мою думку, характеризувала її краще за всі інші, — і, лежачи в уже ніби й завеликому для неї ліжку, врешті-решт покинула всім нам знаний світ.

Того ранку я поїхав до аеропорту по Нору, яка саме поверталася з короткої ділової поїздки. Був пізній грудень, але зима десь барилася, і на монотонних узбіччях автостради сивів тонкий шар паморозі; та паморозь наче вдавала з себе сніг, який усе не наважувався випасти. Нора відповіла на телефонний дзвінок, проте говорила небагато, переважно слухала. «Зрозуміло, — сказала вона. — Гаразд, тоді у вівторок». І додала одну з тих фраз, які підсовує нам досвід, коли сказати щось треба, а відповідних слів бракує: «Що ж, може, так воно й краще».

Я звернув на парковку біля першої ж заправки; Нора вийшла з авто й рушила світ за очі вздовж стоянки. Вона тихо плакала, затуливши долонею рот і ніс. Серед безлічі всього, що я дізнався про свою дружину за десять років подружнього життя, є й таке: переживати біль вона воліє на самоті. Стає раптом геть недосяжною і нікому не дозволяє себе розраджувати, накидаючи мені роль стороннього спостерігача, з якого нічого взяти: така-от надмірна сором’язливість, яку я не раз приймав за брак щирості.

Решту дороги ми їхали повільніше, ніж зазвичай; як на мене, це теж був своєрідний вияв пошани. Ми розмовляли про пані А., пригадували якісь анекдотичні ситуації з минулого, хоч насправді то й не були анекдоти (в наших анекдотах вона не фігурувала), а радше звички, вкорінені у нашому сімейному житті так глибоко, що стали вже мало не легендарними: скажімо, регулярні щоранкові повідомлення про гороскоп на день, почуті по радіо, доки ми ще спали; влада, яку вона здобувала над певними частинами дому — зокрема, над кухнею, причому влада така незаперечна, що ми інколи вважали доречним питати, чи можна нам відкрити наш-таки холодильник; примовки, за допомогою яких вона припиняла те, що мала за нікому не потрібні ускладнення, які не знати навіщо вигадує собі молодь; її чоловічий, військового штибу крок... «І та її невиправна скнарість: пригадуєш, як нам одного разу вилетіло з голови, що треба лишити їй гроші на закупи? Вона ж тоді виколупала з бляшанки всі монетки — всі, до останньої!»

На якусь хвилину запала тиша, а тоді Нора додала:

— Що за жінка! Наша Бабетта[1]. Завжди тут як тут. Вона й цього разу чекала, коли я повернуся.

Я вирішив заплющити очі на те, як дружина щойно без зайвих роздумів усунула мене з загальної картини, і не наважився зізнатися, про що думав якраз тієї миті. А думав я про те, що пані А. дочекалася-таки мого дня народження — і тільки тоді пішла. Тож ми вже у ті перші години вимудровували для себе такі маленькі, особисті розради. Адже коли хтось помирає, то залишається хіба вигадувати якісь пом’якшувальні обставини, приписувати покійному останній вияв уваги, призначений саме для нас, бачити за звичайними збігами обдуманий план. Натомість сьогодні, озираючись назад із відстані, яка неминуче холодить думки, мені вже важко повірити, що все справді так і було. Страждання забрало пані А. у нас і, зрештою, в усіх задовго до того грудневого ранку, спонукало її простувати до якогось далекого й усамітненого закутка світу — десь так ішла від мене Нора біля тієї заправки на автостраді, — а опинившись там, вона врешті повернулася до нас спиною.

Ми так і звали її — Бабетта; нам це ім’я подобалося, бо передбачало певну належність, а їй — бо на той свій французький манір звучало лагідно й пестливо. Навряд чи Емануеле збагнув його значення; що ж, можливо, колись йому потрапить на очі повість Карен Бліксен або, ймовірніше, фільм, тоді й з’являться відповідні асоціації. Так чи інак, він охоче погодився, що від якогось дня пані А. стала Бабеттою, його Бабеттою, і я підозрюю, що в уяві нашого сина це назвисько тісно пов’язане з її «чабаттами», тобто пантофлями: у ті пантофлі його няня перевзувалася найпершим ділом, щойно переступала зранку поріг нашого дому, а ввечері акуратно ставила їх під шафкою для взуття. Коли Нора помітила, що старі пантофлі протерлися на підошвах мало не до дір, і купила пару нових, пані А. запроторила обновку до комірчини і більше її не торкнулася. Отак вона