Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

телефонному довіднику. Вулички петлювали між низькими пагорбами, між перекособоченими від вітрів соснами у видолинках. Коли ж нарешті я знайшов потрібний будинок, він виявився скромною хатиною з облущеною фарбою на стінах.

Я обережно вийняв хвору ногу з авта, вийшов, постояв якийсь час, роздивляючись навкруги. Моріжок перед домом не підстригали, мабуть, усе літо. Грядки заросли бур'янами, а на під'їзній алейці валялося садове начиння. На всьому лежала печать занедбаності. Тут мешкали люди, яким до всього стало байдуже.

Мідна табличка на дверях вкрилася патиною, я ледве зміг розібрати, що там написано: «Ганс, Ірене і Майя Ґудвік». Трелі дверного дзвінка тонко відлунювали в глибині помешкання.

Жодної реакції. За якусь мить я подзвонив знову. Двері відчинилися майже відразу.

Я упізнав Ірене Ґудвік, бачив її в суді, хоч тепер вона була без макіяжу і в пеньюарі — об одинадцятій годині ранку! З її погляду я зрозумів, що мене вона також упізнала, однак було в тих очах іще щось. На мить мені здалося — страх.

Жінка мовчала. Я прокашлявся і сказав:

— Не знаю, чи ви пригадуєте мене. Я — Мікаель Бренне. Адвокат у справі… — і мимоволі змахнув рукою, не в змозі вимовити ні імені Альвіна Му, ані Майї.

Вона кивнула.

— Ваш чоловік… вдома?

— Ні.

Я трохи розгубився.

— Можна мені… можна мені ввійти?

Жінка без слова обернулася, рушила в дім, не зачинивши за собою дверей. Я сприйняв це як запрошення, пошкутильгав за нею услід.

Кухня завалена брудним посудом. На робочому столі — трохи ковбасної нарізки, пів буханця хліба, наполовину порожня коробочка йогурту. Рукою вона показала мені на маленький обідній столик з трьома стільцями під вікном.

— Дайте мені кілька хвилин. Кава в кавнику, — кинула мені на ходу.

Повернулась уже перевдягнена в джинси та бавовняний светр, макіяжу не накладала. Лінії її обличчя виявилися більш вираженими, ніж я пригадував. Жінка взяла собі філіжанку на каву й сіла навпроти мене.

Аж тепер я відчув запах алкоголю, перепаленого організмом. Запах перегару.

— Чого вам треба?

Голос її звучав невиразно. Вона не дивилася на мене, не зводила погляду з філіжанки, ніби там могла прочитати відповідь на своє запитання. А я не знав, з чого почати.

— Я… вибачте, що прийшов до вас додому… добре розумію, що ви не бажаєте мене бачити після суду, після всього, що там відбувалося. Не знаю, чи ви розумієте, що я просто виконую свою роботу, важливу роботу в правовій державі… — мій голос тихішав і зовсім згас.

Мої слова не мали для неї ніякого сенсу. Якийсь час ми сиділи мовчки, а тоді я зробив нову спробу.

— Моя поява тут має свою причину. Мушу поговорити з вашим чоловіком. Чи можу… чи міг би я застати його на роботі, а чи прийти сюди пізніше?..

Її погляд був прикутий до кавової філіжанки.

— Не знаю. Я не знаю, де він.

— Ви розлучилися? — обережно запитав я.

Я не здивувався б. Таке горе зруйнувало б будь-який шлюб.

Жінка, не відводячи очей від філіжанки, лише похитала головою. Я зітхнув, почувався загнаним у глухий кут. Тоді, щадячи її почуття, я у загальних рисах розповів, з чим прийшов. Про телефонні дзвінки, листи, камінь, пожбурений у вікно, про вчорашній вечір, коли я впізнав її чоловіка.

— Я можу його зрозуміти… Гадаю, можу зрозуміти, що його спонукало до такого вчинку. Лють і розпач, але…

— Мабуть, не можете, — тихо промовила вона.

— Ваша правда, мабуть, ні… Але так не може продовжуватися. Як би він душевно не почувався, так продовжуватися не може. Мені не хотілось би йти до поліції, проте…

Коли вона нарешті глянула на мене, в її очах виднівся безмежний відчай. Уста тремтіли.

— Він не… для нього… усе пішло шкереберть.

Я мовчав, чекав продовження.

— Після смерті Майї… то було жахливо для нас обох… немов жахливий сон, від якого годі прокинутися… Тобі сниться кошмар, ти прокидаєшся, а сон виявляється правдою…

Ірене Ґудвік одним ковтком допила каву, підвелася налити собі ще, і говорила, говорила… Я слухав, не перебиваючи.

— Він… він просто зник… Замкнувся у собі. Ми могли б підтримувати, допомагати одне одному, але так не сталося. У його душі поселився несамовитий гнів. Він… він не може прийняти дійсність, тільки й говорить про помсту… Я кажу йому, що так не можна, але він мене не слухає. Не знаю, що робити!

Здавалося, вона зараз розтане, розсиплеться на моїх очах. Я попросив ще кави, лиш би дати їй можливість перемкнутися на якусь буденну дію.

— Ви не знаєте, де він? — запитав я. — Він тут не живе?

— Приходить і знову кудись іде. Іноді бачу, що ночував удома. Не знаю, що в нього на гадці.

— А робота? Він же має свою приватну фірму?

Жінка похнюплено кивнула.

— Має, але на роботу не ходить. Спершу нам часто телефонували — клієнти й кредитори. Я не знала, що їм відповідати. Ганс ні