Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

з ким не бажав розмовляти. Я вже не підходжу до телефону, — після короткої паузи, вона додала: — Та й телефонують тепер рідко.

— Як ви даєте собі раду? Фінансово, маю на увазі…. Якщо чоловік не працює?

— Я на лікарняному. Але… — вона не докінчила речення, натомість показала рукою у кут робочого столу. Там громадилася купа конвертів з рахунками, деякі відкриті, більшість — ні.

Я нахилився до неї.

— Послухайте мене, пані Ґудвік. Я знаю, вам не легко, але це — не діло. Я конче мушу поговорити з вашим чоловіком. Ви ж, напевно, хоча б здогадуєтеся, де він може перебувати?

Жінка закусила губу — вагалася. Я додав своєму голосу суворості.

— Я не хочу звертатися в поліцію, але звернуся, якщо буду змушений. Гадаю, той клопіт йому зовсім зайвий. Мені треба з ним поговорити.

— Ганс має хатинку. Хижку, яка дісталася йому в спадок. Мабуть, там живе, бо не знаю, де б іще він міг заховатися від світу.

— Де це?

Ірене назвала місцевість. Назва мені незнайома, то я попросив її намалювати карту. Схованка Ганса Ґудвіка, якщо він там, справді, ховався, була на одному з островів на північ від міста.

Я підвівся, подякував за каву. Жінка провела мене до передпокою, відчинила двері. Не цілком усвідомлюючи, що роблю, я запитав, чи не має вона якоїсь торбинки. Жінка кивнула й знову рушила до кухні. Я — за нею, узяв торбинку й поскладав до неї усі рахунки зі столу.

— Навіщо?..

— Я адвокат. Мав на своєму віку чимало клієнтів з фінансовими проблемами. Я розберуся з вашими рахунками й подивлюся, чим тут можна зарадити.

Жінка мовчки дивилася на мене. Коли ми знову вийшли в передпокій, вона раптом сказав:

— Він убив собаку.

— Що?

— Ганс… Ми мали собаку, золотистого ретрівера. Він любив його, я не розумію, що на нього найшло. Одного дня він просто його застрелив.

— Чим?

— Рушницею. Навіщо він це зробив, не уявляю. Напевно, у нього чорно на душі.

— Рушницю він узяв з собою?

— Не знаю. Вдома її немає.

Дорогою додому я міркував над словами Ірене Ґудвік. Шкода було її, і шкода його. А ось історія з собакою мені не сподобалася. Дуже не сподобалася.

Увечері зателефонувала Карі й сказала, що хоче додому. Я попросив її потерпіти ще хоча б один день.

— Чому, Мікаелю? Що змінить один день?

— Дуже багато. Зачекай один день.

— Нащо?

Я зітхнув.

— Зроби ласку, дай мені цей день. Повір на слово, що це важливо й необхідно. Можеш?

— Ти щось знайшов, — констатувала Карі похнюпленим голосом.

— Лише один день, Карі, гаразд?

На іншому кінці дроту ніхто не відповів.

— Карі? Я кохаю тебе. Я заберу тебе завтра!

Розділ 16

Торбинка з рахунками Ґудвіків лежала на моєму кухонному столі. Я пив свою ранкову каву й дивився неї.

Петер не надто втішився, коли я сказав, що сьогодні теж не з'явлюся у конторі, та я не дав йому й слова вставити.

— Поговоримо завтра, Петере. Не телефонна розмова. І це надзвичайно важливо.

— Гаразд, Мікаелю, але тоді…

— Поговоримо завтра!

Дощило. Це називається мжичкою, коли весь світ заволочується дрібнесенькими водяними краплинками, такими крихітними, що їх і не видно. Усе навколо мокре й сіре. Спершу я їхав на північ, потім повернув на схід. Через міст. Люблю мости, а цей — один з найулюбленіших. Велична сталева арка між стрімкими схилами гір, та сьогодні її верхівка сховалася у хмарах, а море внизу було таке ж сіре, як небо.

По інший бік мосту, просто з фьорду, стриміли гірські крутосхили, поміж ними вилася видовбана в скелях дорога. Монотонність порушували хіба незчисленні білі коси водоспадів.

Задзвонив мобільник. Я глянув на номер. Знову Сонцесяйний.

— Маю факти, за якими ти полюєш, — сказав він. — Треба зустрітися. Зможеш увечері?

— Так, зможу, — відповів я. — Те ж місце і той же час, підходить?

— Чудово. Побачимося!

У тісних ущелинах тулилися крихітні, наче вимерлі, села, безлюдні й пустельні в сірій мряці. Але я надибав відчинену бензозаправну, за прилавком сидів молодий парубок і знуджено гортав газету. Він уважно вивчив мою намальовану від руки карту, трохи подумав, а тоді закивав головою, коротко й чітко пояснив, як добиратися. Я подякував і знову вийшов у сутінки та дощ.

Ледь помітне відгалуження з дороги ліворуч я проскочив. За кілька хвилин збагнув, що проїхав задалеко й розвернувся. З'їзд легше було помітити, власне, з протилежного боку. Ґрунтова дорога стрімко спускалася до річки на дні невеликої долини. Я з'їхав донизу на першій швидкості, припаркувався біля річки. Старий