Енн Файн - Позаду льодовні

Я кивнув у бік дверей, які він так старанно зачинив:

— Вона ж там?

Він не відповів мені одразу. Галлоран простягнув руку до захаращеної полиці, взяв корм і почав годувати своїх останніх рибок.

— Та, яка тобі найбільше подобалася, померла, — мовив він. — Касс тобі казала?

— Касс уже давно мені нічого не розповідає.

— А, ну то вибач.

— Ти, певно, її перегодував, — сказав я.

Галлоран одразу ж закрив картонну коробочку з кормом, і саме коли він клав її назад на полицю, я вперше помітив, як виблискує позолотою малесенький малюнок моєї улюбленої золотої рибки. Він, напевно, не один день її вимальовував, кожну лусочку. Галлоран, мабуть, тримав рибину в морозилці, коли не малював.

— Ох, Галлоране! Як ти міг?

— Вона не заперечувала. Вона й так була мертва.

— Але що ти з нею зробив опісля?

— Викинув у сад, що ж іще.

— Ох, Галлоране!

Я побачив, як яскравим спалахом падає тільце з м’якеньким товстеньким блискучим животиком і лусочками, та навіть почув шелест листя на місці приземлення. Мені на очі навернулися сльози, все навколо розпливлося.

— Ох, заради Бога, — сказав Галлоран. — Ти ж збираєшся бути фермером! Подорослішай нарешті! Навіть Касс уже не переймається через такі дурниці.

Я кинув на нього злющий погляд і хотів знову відвернутися, але він устиг схопити моє підборіддя твердими довгими пальцями. На якусь мить я з жахом подумав, що Галлоран збирається мене поцілувати, але він лише відхилив мою голову назад, поближче до світла.

— Ти змінився, — сказав він. — Вона так і казала.

Я вирвався з його пальців.

— Я хочу з нею поговорити. Тому й прийшов.

— Вона не вийде. Вона не хоче з тобою говорити. Каже, що досі ображається.

— Тоді ти з нею поговори. Скажи, що мені дуже прикро.

— Я вже казав. Саме так і сказав.

— Ну, то піди та скажи ще раз.

— Як хочеш.

Він попрямував назад у кухню.

— Все добре, крихітко? — почув я його приглушений голос з-за матових дверей. — Знайшла смачненьке шоколадне печиво в котрійсь із бляшанок? Знаєш, крихіточко, Том таки хоче з тобою поговорити. Бідолаха, він у такому стані…

Я заткнув вуха. Не хотів цього чути. Я не міг змиритися з тим, що це заради мене — цей ніжний і лагідний голос, який звучав, мов заспокійливе звертання до переляканого жереб’ятка. Бо якби я взяв справу в свої руки, то все пішло б шкереберть, як завжди. Крихітка — так назвав її Галлоран. Крихіточка! Якщо він насмілився назвати мою сестрицю крихіткою і після цього вийшов з кухні живим, то йому до снаги навіть змій приручати. Такий бевзь, як я, міг назвати цим лагідним слівцем хіба що крота — одного з тих, котрі вже віддали Богу душу в жахливому відрі Джеймісона.

Я не міг цього витримати. Бути дурним вайлом і без того несолодко, а ще й ставати винним я не мав ані найменшого бажання. У нападі гніву я зірвався на рівні ноги.

— Мені вже остогиділо вічно бути в усьому винним! — закричав я до неї крізь кухонні двері. — Остогиділо, чуєш? І мені байдуже, що ти досі ображаєшся. До твого відома, я теж ображаюся. Але я більше не буду ходити за тобою назирці. Вибач. Вибач! Вибач! Ось! Я вибачився і вибачатися ще раз не збираюся. Тому, якщо більше ніколи не хочеш зі мною розмовляти, то можеш там і сидіти. А якщо хочеш, то виходь якнайшвидше і скажи!

Я не наважився залишитися: а що, як вона таки не вийде? Я нашвидкуруч нап’яв свої брудні черевики і дав драла. А коли вже перелітав через хвіртку, почув голос Галлорана:

— Томе, браво! — гукнув він мені вслід, перекрикуючи дощ.

Як я вже казав, бігати мені завжди вдавалося краще, ніж Касс. Незважаючи на пориви вітру з дощем, які гамселили мені в обличчя, я сповільнився лише раз, коли забіг за ріг і різко пригальмував позаду Джеймісона.

Похитуючись, він шкандибав униз тією самою стежкою. Я здогадався, що він обрав короткий шлях через міст. Але він запізнювався вже на кілька годин, і я точно знав, що коли тато побачить, як він похитується, чи помітить пляшку, що по-зрадницьки виглядала з кишені робочої куртки, то радше звільнить його, аніж допустить до роботи на фермі.

Я звернув зі стежки. Я звик триматися подалі від Джеймісона за будь-яких обставин, але відколи Ліса поїхала і він зовсім розклеївся, я почуваюся винним і відповідальним за це, тож тепер не просто оббіжу його якоюсь вузькою стежиною, а краще обійду всеньке поле десятою дорогою, навіть за такої погоди.

Він мене не помітив, я впевнений. Така злива навіть бика засліпила б і пробрала до кісток. Він не міг почути, як я перелажу через ворота. Я й сам себе ледве чув. Вітер вирував у кронах дерев: опускався, пронизливо завиваючи, а потім зі свистом знову злітав угору