Енн Файн - Позаду льодовні

— вихор оглушував і мене, і Джеймісона. Я продирався крізь болото та мокру траву, яка била по ногах, і двічі мало не зісковзнув у водовідвідну канаву, яку ми з татом розчистили і по якій тепер мчали до повноводої річки пінисті сірі водоверті.

Посіви прибило до землі. Навіть верхівки міцного тину, вздовж якого я йшов, теж хилилися до землі під поривами вітру. Гілки дерев, повз які я проходив, нависали наді мною, майже торкаючись, і жахливо поскрипували, немов привиди, що виривалися з примарного поїзда.

Такі штормові вітри мене лякають. Я терпіти не можу поривів вітру. Ненавиджу дивитися, як дерева хиляться від вітру все нижче і нижче, аж поки мені не перехоплює подих від жаху, бо ж стовбур не може гнутися вічно, він от-от не витримає і трісне, розколеться, і вся ця важезна мокра хмара листя полетить додолу. Я ненавиджу пориви вітру, ще відколи той мартин приземлився на подвір’ї Джеймісона, бо з того дня в нас усе пішло шкереберть. Хоча мені бувало моторошно від сильних вітрів ще задовго до того. Власне, відколи однієї штормової ночі ми з Касс спостерігали крізь темні залиті дощем вікна, як затишне дерево з багатьма гніздами, що росло під вікном нашої тоді ще спільної кімнати, перетворилося на нечітку жахливу чорну мокру масу, яка з кожним поривом вітру змінювала свої обриси, а в кожному тріску і скрипі мені вчувався справжній людський стогін.

— Воно не зламається, — повторював я знову і знову, нервово вчепившись у власну піжаму. — Не зламається. Не зламається.

Я не дуже сам собі вірив, а мій шепіт виявися недостатньо тихим.

— Зламається, — сказала Касс. І з тріском, схожим на пістолетний постріл, найближча важезна гілка розламалася, немов галузка. Навіть зараз, згадуючи той випадок, я знову ясно бачу перед очима ламку роздерту чорну кору та м’яку, мов борошно, і білу, мов личинки, деревину, що розлітається по всій траві. Тепер я вже знаю, що та гілка була мертва, але ще кілька років після того випадку я думав, що це Касс змусила її зламатися.

Я вже не дитина. Можу працювати і в бурю, якщо буде потрібно. Але я цього не люблю і тому, діставшись до краю переліска, повернув і подався в льодовню, а не пішов стежкою на ферму. Я розсунув колючі зарості ожини, і краплі з гілляччя приснули мені в обличчя. На якусь хвильку вони мене засліпили, тому я не одразу помітив Касс. Вона сиділа, витягнувши вперед довгі ноги, в тунелі, що вів від входу, і чекала на мене.

Я перечепився через неї та впав, боляче гримнувшись головою об стіну тунелю і плюхнувшись у болото головою вперед.

Касс витягнула з-під мене ноги настільки рвучко, що пряжка її черевика зачепилася за мою куртку. Я намагався допомогти їй відчіплювати пряжку, але від падіння в мене так усе боліло, що зрештою я просто сидів, спершись на цегляну стіну, радше тому що Касс мене туди відштовхнула, а не з власної волі. Я тер голову і важко дихав, поки вона відчіплялася від мене, відірвавши при цьому один з моїх ґудзиків.

Вона не казала ні слова, а я так і сидів, стримуючи сльози, аж поки біль вгамувався настільки, що я зміг знову розплющити очі.

Касс дивилася на мене з відразою та зневагою.

— Боляче, — сказав я. Це було наше старе добре кодове слово для гідного виправдання своїх сліз.

Але, вимовляючи його, я вже шкодував, бо прозвучало воно так по-дурному, ніби виправдання слабкодухої дитини. Я можу плакати стільки, скільки мені в біса заманеться!

Її презирливий вираз обличчя не змінився. Я відчув, як десь глибоко в мені зароджується хвиля гніву на сестру, на Касс: за те, що вона зараз тут, у тунелі, і за те, що вона завжди під боком, ніколи не оминає увагою ні мої сльози, ні мої щоденні приниження. Чому вона не побігла собі на ферму? Як вона здогадалася, що я поверну біля переліска і побіжу сюди? Ну чому вона стільки про мене знає? Не хочу, щоб хтось аж настільки добре мене знав: і всі мої страхи, і те, куди я від них тікаю. Я хочу мати власні таємниці, як Ліса. Не потрібна мені більше сестра-близнючка, не хочу я бути братом-близнюком.

Злість швидко минула. Я потирав голову та коліно, вичікуючи, і вже зовсім скоро з’явилося добре знайоме відчуття поразки, що взяло гору. Це було старе, як світ, переконання, буцімто Касс може зробити краще за мене будь-що — все, що їй заманеться. Самі подивіться. Я вважався найшвидшим бігуном. Врешті-решт, це єдине, що мені вдається краще. Але варто було мені один-єдиний раз оббігти поле, і нате вам — вона якимось дивом тут опинилась швидше за мене.

І досі важко дихаючи, я ще сильніше притиснувся спиною до цегляної стіни, щоб приховати своє приниження.

— А ти не гаяла часу, — сказав я їй і з насмішкою додав: — Крихіточко.

Вона мала не надто привітний вигляд, як на людину, котра примчала аж сюди, щоб помиритися. І навіть «крихіточка» не змусила її всміхнутися. Вона дивилася на мене так, наче ніколи в житті такого звертання і не чула.

— Брат з тебе нікчемний, Томе, просто нікчемний!

Я подивився на неї, нічого не розуміючи. Її вигук усе крутився, крутився і крутився навколо мене. Нікчемний! Нікчемнийі Нікчемний! Нікчемнийі Відголос цього слова не стихав, а навпаки набирав сили й люті. Її обличчя, викривлене гнівом, було просто жахливим у зеленкуватому напівмороці льодовні. Вона з болем викручувала свої довгі тонкі пальці. Вони звивалися, немов черв’яки у відрі Джеймісона. Ніколи раніше мені не доводилося бачити, щоб пальці аж так викручувалися. Жахливе видовище.

— Касс…