Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

це слухати, — скривилась Міла, — Янцю, цей твій друг погано на тебе впливає! На ось, пий чай, а вечеряти не дам, поки ви тут усіх мерців не переберете.

Гордовито задерши носика, вона рушила геть із кухні. Ян тяжко зітхнув, пригортаючи горнятко чаю.

— Маєш якісь проблеми? — поцікавився його товариш.

— Та які ж проблеми? — мрійливо мовив Ян. — Скоро свято, джингл-беллз, я нап’юся, джингл-беллз, і засну собі під тином, джингл-ол-зе-вей…

— Ага, — збагнув Мартин, — то чого ж відкладати? Схоже на те, що напитися тобі здалось би просто зараз.

— Геніально! — зрадів Ян. — В мене абсент стоїть іще від самого дня народження.

Злодійкувато роззирнувшись, він дістав пляшчину з шафки.

— Пішли на горище, поки Міла не побачила!

Мартин стенув плечима й подався за ним.

На горищі панував порохнявий присмерк, ледь розсіюваний світелкою без абажуру. Крізь шпарини сичав вітер, ворушачи легкі пошарпані запони. Було холодно й відлюдно.

— Щось тут не надто затишно, — роззирнувшись, спостеріг Мартин.

— А, — всідаючись у старезне крісло-гойдалку, зітхнув Ян, — то в тебе професійна чуйка на дух сумнівної смерті.

— Тобто? — зацікавився слідчий.

— Та кажуть, — повідомив Ян, — що тут жила чарівна молодиця, котра одного дня повісилася на гачку від лампи. Через нещасне кохання. Чи комплекс меншовартості. Чи зависоку квартирну плату.

— На оцьому-от гачку? — Мартин тицьнув пальцем у стелю.

Ян кивнув.

— Іншого тут нема, здається.

Мартин примружив око, потім підкотив дзиглика і, ставши на нього, аби сягнути високої стелі, смикнув гачка. Сипонувши сірим тиньком, гачок легко вискочив з пазухи.

— Та тут і щурові не вдавитися! — повідомив слідчий.

Ян іронічно підняв брову, почувши знайомі інтонації. Ну все, тепер Мартина не спинити. Хижо роззирнувшись, той взявся нишпорити по кімнаті. Янові теж зробилося цікаво, тож він підхопився, аби через плече стежити за перебігом слідства.

Мартин зазирнув до старої горіхової шафи, глянув під ліжко, перебрав книжки, чхаючи, розібрав стос поштівок, спинився над шухлядою з потовченими прикрасами. Зробивши друге коло кімнаткою, знов відчинив шафчині дверцята й дістав з картонної коробки якусь бруднющу чорну баночку, відкрив її і пхнув туди пальця. Понюхавши та розтерши пальцями гидку чорну субстанцію, скептично гмукнув.

— Твоїй самогубці гріх було скаржитись на брак чоловічої уваги, — повідомив Мартин. — Тут, схоже, серйозно гостював якийсь дженджик.

— А як ти знаєш?

— Бріолін! — виголосив слідчий. — Молоді дівчатка навряд чи мастили кучері чорною ваксою! Ну а далі… тяжко припустити, що чоловік залишив би своє приватне причандалля там, куди зазирає просто чайку попити! Крім того, схоже, що він був одружений.

— Це ще чому?

— Та бачиш — баночку заховано в найдальший кут. В них, вочевидь, були підстави приховувати свої стосунки.

— Цікаво… так значить, випадок все ж таки, класичний? Самогубство від безпросвітного кохання?

Мартин дратівливо повів плечима.

— Навряд. Жінка, яка водить додому одруженого коханця, добре знає, чого чекати. Можливо навіть, вона мала з того якийсь зиск. Особливо, якщо припустити, що цей коханець був її власним начальником.

— Оце ще! Чого ти так вирішив?

— Ну… це дуже умовне припущення. Глянь у вікно — звідси дуже добре видно вікна сусіднього будинку. Особливо тепер, уночі. Якби не щільні запони, можна було би бачити кожний сусідський порух. В цій же кімнаті, де, як ми знаємо, є що приховувати, запони настільки прозорі, що навряд чи від мух боронять, і де вже — від чужої уваги. Що це значить, як гадаєш?

— В хазяйки не ставало коштів купити щільніші?

— Можливо. А може, в неї і не було такої потреби? Це, власне, вийшло би, коли б вони зустрічалися вдень. А це найпростіше синхронізувати, коли двоє працюють разом.

— Ну і що далі? — поцікавився Ян. — Вона задушилася, бо він відмовився підвищити їй зарплату? Хоча й обіцяв, забувшись у любовному шалі?

Мартин насупився.

— І як же вона, по твоєму, задушилася? Тут же навіть кватирки нема…

Ще раз метнувшись кімнатою, він спинився коло ліжка, впав навколішки й заходився мацати стіну. За мить, з глухим переможним гуком, він відсмикнув руку і швидко звівся.

— Ну от і все. Дівчинку прикандичили.

— Звідки ти знаєш? — схвилювався Ян.

— Дивись, — скерував Мартин, показуючи на стіну, де, за дуже уважного розглядання можна було помітити кілька паралельних подряпин на шпалерах, — вона пручалася, бачиш? Потім, ймовірно, убивця розірвав мотузку, вдаючи, що вона впала з того гачка. Давай сюди пляшку.

Ян завмер на кілька секунд, перетравлюючи новини.

— Мартине, ти — монстр! — нарешті виголосив він. — Розтрощити на цурки таку романтичну легенду!

— Рома-антика! — реготнув слідчий, сьорбаючи з пляшки. — Бачив би ти, як ота романтика виглядає — на третій день за теплої погоди!

Ян сумовито присів на крісло. Мартин правий, звичайно ж, але таке ставлення нівелює всяке захоплення, всяке поетичне поривання. Воно видається не вартим і шеляга. За теплої погоди.

Міцний духмяний напій замість п’янити протвережував.

— Ну гаразд — а чого ж її вбили? Як гадаєш?

— Та звідки знати? — потис плечима слідчий. — Може, хотіла змусити коханця ревнувати… Чи погрожувала оприлюднити їхні стосунки — вимагаючи грошей чи, може, одруження. Шантажувала, одним словом. Ну і дар…

Мартин укляк, приклавши пляшку до вуст.

— Холєра… — прошепотів він. — Як я раніше не подумав! Так он чого Левін водив графа на цвинтар!

— Ну і?

— Та ж, либонь, аби подалі від людського ока… і вуха страхати банкіра викриттям його оборудок. Шварценберг казав, що Левін заробляв на «уроках», напевне, маючи на увазі непросту дисципліну шантажу та грізьби… Шляк, коли б я раніше допетрав притиснути графа — доки його не взяла на поруки наша звитяжна есбе!

Мартин Цуг поринув у власні бентежні думи, перебираючи пальцями по запорошеній стільниці. На його чолі виразно малювалася незламна завзятість.

— Лишив би ти ту справу, — порадив Ян, — вже ж наче дістав прочухана від начальства. Мало тобі?

— Лишив би, та… не можу, — криво всміхнувся той. — Вже не можу.

Янові почулося в тому щось знайоме, страшенно знайоме. Він стояв сьогодні під жалючим снігом, прагнучи втишити подібний свербіж.

— Це, напевне, якась хвороба, — промовив він, — як у тих картярів, що програють цілі статки, бо не можуть спинитись…

Слідчий приголомшено блимнув.

— Якийсь ти дивний став останнім часом. Біжиш додому — і тікаєш на горище, хочеш напитися — і не п’єш. Набираєш трагічного форсу і верзеш дурниці. Чого б це, га?

Ведучий опустив очі, розглядаючи рвучкий танок тіней та вітру на брудній долівці. Хіба йому було в чому зізнаватись? Хіба в його недуги було ім’я?

— Нічого такого, Мартине. Мені здається, я трохи знудився — і роботою, і товариством, і домашнім побутом. А міняти щось…