Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

Зітхнувши, Рафчик підвівся і почвалав до коридору. Жінка його, зобачивши Яна, тепло привіталася до гостя і відразу ж заходилася частувати його якимись пухкими булочками з медом.

— А де ваша дівчина, Яне? Закликали би до нас! Що ж вона сама там нудьгує?

— Та де там! — криво всміхнувся Ян, — Міла засіла за свій улюблений серіал і жодного товариства не потребує.

Дипломат Авербух обурено кивнув.

— От і моя так — весь день коло ящика і дітей привчила.

— Естер зовсім їх розбестила! — дорікнула Рафчикова Ада.

Через вітальню, перекидаючи стільці та розсипаючи печиво, промчав галасливий кагал з трьох чи чотирьох дітлахів.

— В Юди сьогодні день народження — хай трохи показиться! — поблажливо мовив дипломат.

— Юда — це від Юдит? — поцікавився Ян. — Через котру Олоферн, так би мовити, втратив голову?

— Аякже, — поважно кивнула Ада, — така традиція — називати дівчаток, що народилися в Хануку на честь Юдит.

— Фатальна жінка, — реготнув адвокат Герш, поглядаючи на цибату й бешкетну іменинницю, — дивися, Леве, обережно з нею! Коли дівуля заб’є свого першого кавалера, приходь, зроблю тобі дружню знижку!

Ян макнув пончика в тарелю з медом.

— То що ж це виходить, пане Мінц? Зневажаєш жінку — вона казиться, а шануєш — сам лишаєшся без голови?

Психолог кинув на Яна довгий лукавий погляд.

— Це я так сказав чи ви так почули?

Зле сперечатися з фахівцем, подумав собі Ян. Невдовзі, проте, коли повернувся Рафчик і заходився бавити товариство політичними плітками, Ян і думати забув про Мінцеві перестороги. Вперше за кілька місяців він відчував домашній затишок та оманливе почуття належності — світло цього свята було справжнім, а не силуваним, зичливість була щирою, а не доцільною.

Час було, однак, повертатися додому. Серіал давно вже скінчився, та і взагалі, слід було радше дбати про власну домівку, аніж оббивати чужі пороги.

Міла, наче зоряна Кассіопея, розляглася на канапі, поліруючи нігтики.

— Довго ти, — тихо проказала вона, відклавши зброю та силкуючись впіймати Янів погляд, — щось трапилось?

— Чого ти так вирішила?

— Не знаю… Ти рідше буваєш вдома. Менше говориш зі мною.

Ага! Значить, вона все ж таки помітила… Гаразд, і що тепер?

— Тобі здається, — промимрив Ян, сівши поряд. — Багато роботи перед Різдвом.

Міла звелася навколішки і, притулившись щокою до його загривка, оповила руками шию.

— Не зникай! — пошепки попросила вона.

Сором гарячими вуглинками сипонув по щоках. Чекав сварки, навіть несвідомо бажав її? Е ні, вирішив Ян. Сьогодні ввечері він хотів бути вдома. А не лише перебувати.

Він збагнув нарешті, що дім — це не приміщення, це в першу чергу — ті, хто поряд з тобою. В його випадку — саме ця приваблива, лагідна молода жінка. Він утверджував себе на своїй землі, ревно, розпачливо… І йому це вдалося. Майже вдалося.

* * *

ЧЕТВЕРТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Мудрим і звитяжним був цар Давид, і все ж, був покараний за те, що взяв собі за дружину чужу жінку. «Згинув би, коли б не захистив мене Творець, бо майже вже забрав мою душу янгол Доме», — казав цар. І сказано, «майже» — це товщина нитки, що розділяє світлий та темний бік людської природи.

Надто просто розірвати цю нитку і змішати чисте з нечистим. Просто переступити на інший бік. Проте, слід розуміти, що закон цей діє в обидва боки, і добре може обернутись злим рівно так само, як і лихо — добрим. Сказано в Талмуді, що страх і любов можуть вберегти грішника від покарання. Страх обмежує себелюбство, любов — виправдовує. Творець захистив Давида і визволив його від янгола смерті, бо Давид щиро любив Бат Шеву, і боявся, знаючи, що дістане за свій вчинок суворе покарання. Страх врівноважив любов, і душу його було врятовано.

Що ж буде з тим, хто любить, не знаючи страху? Чи карає, не знаючи любові? Чи зглянеться на них Творець?

Найбільше зло, видається мені, не в гніві, але в байдужості.

* * *

Вона мовчала вже третій день. Він дзвонив, набираючи навперемін домашній та мобільний номери, але Лея не озивалася. Ян чекав, що це збентежить його, чекав, що схвилює, і тепер, клянучи власний пророчий дар, він силував себе відігнати бентегу, як докучливого гедзя.

А потім, вертаючись з роботи, він мимохіть забрів до Йозефова і годину простовбичив під шпичастими ліхтарями єврейської ратуші, із мученицькою звитягою зносячи шмагання снігової мжички. Не те щоб він сподівався побачити, як вона біжить вулицею, заклавши руки до кишень… ні, швидше вже йому хотілося остудити запал, вимерзти під крижаним вітром, звівши недоречне хвилювання до знайомого, легко пізнаваного абсурду.

Припис подіяв, і скоро Ян вже мчав додому, мріючи хіба про склянку гарячого питва. Поспішаючи повз будинок Левіна, він намагався не озиратись, та все ж Янові млосно смикнуло в животі, нагадуючи про смерть і таємницю, розкриття якої вабило його менш за все. Але деяким таємницям властиве настирливе заповзяття, і вони самі можуть завітати на гостину, коли найменше цього бажаєш.

Таємниця сиділа за столом у кухні й пила чай з його дівчиною.

— Де це можна швендяти за такої погоди? — пробурчав Мартин. — Мені вже скоро зле стане від цього чаю! Ти ж наче обіцявся бути вдома о восьмій!

— А… вирішив трохи погуляти, — зізнався Ян, здираючи закоцюблі рукавички.

Мартин глипнув на нього з підозрою.

— Ти ж геть замерз! — заклопоталася Міла. — Давай я тобі чаю загрію!

Він впіймав її на півдорозі до чайника, обхопив, притулившись холодною щокою до її вушка. Йому було тяжко, мовби який подорожній поклав йому на серце свою тлусту валізу, та так і забув, рушивши далі. Міла вискнула, пручаючись.

— Пусти! Холодний, як мрець!

— О, а я й не помітив, як сконав! — засмутився Ян. — Он чого мені зранку так тяжко вставалося!

— Не журися! — втішив його Мартин. — Як для мерця, ти ще непогано тримаєшся! Нам сьогодні одного привезли, так ми його ледве докупи склали.

— Панове, фу! — обурилася Міла.

— Продовжуючи тему… — мовив Ян, — а що сьогодні на вечерю?

— Не можу