Юрій Ярема - Тепло його долонь

собою вдіяти!

— Ну, хлопче, тоді тобі гаплик! Готуйся до найгіршого! Знову будеш страждати, заламувати руки, жаліти, що він не ґей… Ти чого? У Києві що, мало ґеїв?

— Та ні. Не бракує. Ледве живий лишився…

— Це ти про що зараз? — стурбовано запитав Рома.

— Та це я так… Фігурально, — збрехав Остап. — Але ж ти сам розумієш — серцю не накажеш! Він постійно ходить на побачення з дівчатами і не відмовляє собі у цьому. Та й не повинен відмовляти… А мені лишається тільки спостерігати за ним.

— Є найпростіший вихід із ситуації — припини з ним спілкуватися. Банально, а проте, коли людини немає поруч, ти відвикаєш від неї.

— Дякую тобі, друже…, — гірко всміхнувся Остап. — Будемо на зв’язку.

До вечора хлопець перебував у дивному стані трансу, ніби несвідомо намагався знайти вихід із ситуації. Вивів його із цього стану Руслан, який повернувся так тихо, що Остап і не чув.

— Тобі недобре? — стурбовано запитав Руслан.

— Ні. все гаразд. Як твоє побачення? Задоволений?

— Не питай, — різко відповів Руслан. — Якась каторга, а не побачення. Краще вже лишатись одному, ніж розриватися на зустрічах незрозуміло заради кого.

— О! — вигукнув Остап. — Як я тебе розумію!

— Знаєш, — несподівано для себе мовив він. — Мені вже набагато краще. Гадаю, варто вже тобі подякувати і повертатися додому.

— Ач який! Так я тебе й відпустив! Ти себе у дзеркалі бачив, сердешний? Відлежися ще трохи — і по декількох днях підеш, якщо вже так кортить, — безапеляційно заявив Руслан.

— Але…

— І жодних «але»! Крапка! Краще поп’ємо кави …

— З тобою сперечатися марно, — лагідно всміхнувся Остап. — Що ж, нехай буде по-твоєму.

Вечір видався душевним. Багато спілкувалися, пригадували дитинство, сміялися з дурних жартів.

— Яка твоя улюблена пора року? — запитав Руслан.

— Напевно, зима… Коли сніг ущент замітає місто, а снігова перина вкриває кожну вулицю, кожен будиночок. Отоді я почуваюся справді щасливим.

— Чому? Хіба влітку не можна бути щасливим? І що таке взагалі щастя?

— Взимку ти можеш кожному подарувати частинку себе. Зігріти того, хто відчуває потребу в теплі. Заметіль спонукає людей об’єднуватися, щоби не почуватися самотніми. Усе складається з дрібниць… Віддати безпритульному рукавички, подарувати дитині, що загубила шапочку, свій капелюх, підвезти на машині того, хто спізнився на останній автобус і залишився мерзнути під завивання хуртовини.

— А що ж тоді щастя? Ти так і не відповів…, — спитав Руслан, уважно слухаючи.

— Щастя… Лише мить… Стрімкий злет до найвищої з вершин. Маленька деталь викликає емоцію. Ти не можеш бути постійно щасливим, бо приємні дрібниці заступаються негараздами. І все зливається в одне… Головне — навчитися виокремлювати та помічати молекули щастя…

— Які прекрасні слова… Ти на сто відсотків маєш рацію. Мабуть, саме тому найдужче я полюбляю літо. Бо влітку все перетворюється на суцільні часточки щастя.

— Хіба влітку немає прикростей? — лукаво поцікавився Остап.

— А взимку що, все ідеально? — знайшовся Руслан.

— Ні… Взимку значно болісніше відчуваєш самотність. Бо, вочевидь, десь там, обійнявшись, сидять закохані, тож усі проблеми й переживання для них є сміховинними… А ти один… І щоби відчувати себе хоч трохи щасливим, даруєш себе оточенню…, — зітхнув Остап і прочитав уголос кілька рядків.

Герої, істини… Яка висока мова… Одвічний вітер — то ціна словам… Яку сьогодні замовляють долю? Роздав усе… А з чим лишився сам?

— Гарно… Це хто таке душевне написав?

— Я інколи брудню папір, коли голову перевантажено непотрібними думками, — знітився Остап.

— Це, знаєш, не бруд! — обурився Руслан. — Це — хист, який ти намагаєшся закрити в собі і нікому не показувати.

— Хіба воно когось здивує?

— Мене ж здивувало.

— А сам? — посміхнувся Остап. — Малюєш чудові картини і нікому не показуєш! Це правильно, га?

— Ах ти ж негідник…, — усміхнувся Руся (так раптом подумки назвав його Остап). — Почитай краще ще щось зі своїх віршів… Ти й читаєш неабияк!

— Що ж тобі прочитати? — замислився хлопець.

Ти птах, іскра, комета невблаганна — Ці всі метафори для тебе не чужі. Згадати все і не знецінити востаннє — Це все жило і розквітало. Це в тобі! Скільки років спливло, скільки літ я не бачив Ні тебе, ані наших палких почуттів. Ми наважились спільний зв’язок розірвати — Незбагненна стіна, глибоченний той рів…

— Красиво…, — ніби прокинувшись, зізнався Руслан. — Десь публікувався?

— Знущаєшся? — сумно всміхнувся хлопець. — Таке пишуть лише для себе, таке ховають до шухляд… Мені вистачає й роботи.

— Шкода… Я з радістю почитав би ще…

— Можливо, колись і дам почитати. Але на тебе чекає розчарування — нічого путнього там немає.

— Ну, це твоя позиція, а я вважаю інакше. Скажи, ці вірші присвячені якомусь твоєму колишньому?