Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

їхнім впливом на подолання національної кризи (табл. 1.2), за аналогією з чинниками, що стосуються кризи особистісної (табл. 1.1). Один із цих чинників спершу заважав, а потім сприяв подоланню фундаментальної проблеми Фінляндії: загрози з боку могутнього сусіда, а брак трьох із них тільки заважав цьому.

Сім чинників, пов'язаних із подоланням кризи, з якою так переконливо впоралася Фінляндія, були такими: взяття на себе відповідальності (табл. 1.2, чинник 2), «спорудження огорожі» (чинник 3), потужна національна ідентичність (чинники 3 і 6), чесна самооцінка (чинник 7), подолання національного фіаско (чинник 9), гнучкість (чинник 10) і національні засадничі цінності (чинник 11). Серед країн, описаних у цій книзі, Фінляндія становить собою яскравий приклад взяття на себе відповідальності та чесної й ультрареалістичної самооцінки. Ця самооцінка була особливо болісною, бо радянські війська вбили, зробили вдовами, сиротами та бездомними значну частину фінського населення. Фінам довелося уникати пастки і не дозволяти жалю до самих себе і справедливому обуренню паралізувати стосунки з Радянським Союзом. Вони змогли усвідомити реалії: Фінляндія — країна маленька; вона має довгий кордон із Радянським Союзом; вона не може розраховувати на ефективну підтримку з боку своїх союзників; відповідальність за виживання лежить цілковито на ній самій; вона може певний час чинити спротив Радянському Союзу і змусити його заплатити високу й болісну ціну за вторгнення, але не здатна протистояти нападникам необмежено довгий період часу. Фіни винесли правильні уроки з помилок своєї довоєнної зовнішньої політики. Вони нарешті усвідомили той факт, що єдиним способом зберегти власну незалежність є завоювання довіри з боку Радянського Союзу в сукупності з поступками в плані економічної незалежності та певне обмеження права на висловлювання.

Фінляндія добре ілюструє нашу тезу про вибіркові зміни та «спорудження огорожі» (чинник 3). Реагуючи (після вересня 1944 року) на радянський напад, Фінляндія повернула навспак свою політику навмисного ігнорування Радянського Союзу й відмови від стосунків із ним. Вона запровадила нову політику економічної співпраці та частих політичних консультацій із сусідньою країною. Але ці зміни були дуже вибірковими, бо Фінляндія залишалася не окупованою, політично самостійною соціально-ліберальною демократією. Таке співіснування двох явно суперечливих типів ідентичності — однієї зміненої, а другої не зміненої — бентежило та сердило багатьох представників інших національностей, які вигадали зневажливий термін «фінляндизація» і вважали, що ця країна могла і мусила діяти якось інакше.

Фінляндія має надзвичайно міцну національну ідентичність (чинник 6), значно міцнішу, ніж могла б очікувати від такої маленької й загалом типово скандинавської країни мало знайома з нею людина. Фінська національна ідентичність і віра в унікальність своєї країни постала значною мірою з її красивої, але надзвичайно важкої мови, яку мало хто з іноземців наважується вивчати; з усного народного епосу «Калевала»; зі сторічної історії перебування Фінляндії в автономному статусі у складі Російської імперії, коли вона вже мала власну адміністративну систему, валюту та парламент. Окрім того, зміцненню національної ідентичності сприяла всесвітня слава її композиторів, спортсменів, архітекторів і дизайнерів. А нині фінська національна ідентичність ґрунтується ще й на гордості за свої воєнні подвиги під час Зимової війни. Свою участь у Другій світовій війні фіни сприймають із більшою гордістю, ніж громадяни інших країн, окрім Британії. Під час відзначення Фінляндією у 2017 році століття своєї незалежності про подвиги в роки Другої світової війни було сказано не менше, ніж про саме здобуття незалежності в 1917 році; це приблизно так само, якби під час святкування Дня Незалежності в США 4 липня більше уваги приділялося нашій перемозі у Другій світовій війні, а не проголошенню незалежності в 1776 році.

Фінляндія продемонструвала здатність перетерпіти початкову поразку і наполегливо експериментувати зі способами подолання кризи, допоки не буде знайдено реально дієвий варіант (чинник 9). Коли Радянський Союз у жовтні 1939 року висунув свої вимоги до Фінляндії, вона не відповіла пропозицією про економічну та політичну співпрацю, до якої зрештою і прийшла. Навіть якби Фінляндія зробила тоді таку пропозицію, Сталін, швидше за все, відкинув би її; знадобився шалений спротив з боку фінів під час Зимової війни, щоб радянський лідер переконався в необхідності залишити Фінляндію незалежною країною. Натомість починаючи з 1944 року, коли Фінляндія визнала фіаско своєї довоєнної політики ігнорування Радянського Союзу та політики часів Другої світової війни, яка полягала в пошуку воєнного варіанту вирішення радянської проблеми, ця країна пройшла крізь тривалий і майже безперервний період експериментів, покликаних з'ясувати, яку частку економічної та політичної незалежності вона зможе зберегти і що слід зробити, щоб, з іншого боку, задовольнити потреби Радянського Союзу.

Фінляндія демонструє гнучкість, породжену необхідністю (чинник 10). У відповідь на вразливість Радянського Союзу та його страхи Фінляндія зважувалась на кроки, немислимі для будь-якої іншої демократичної країни: засудила й кинула за грати своїх керманичів часів Другої світової відповідно до закону, ухваленого заднім числом; її парламент терміново ухвалив закон про перенесення запланованих президентських виборів; провідного кандидата у президенти змусили зняти свою кандидатуру; її преса здійснювала самоцензуру заяв, які могли образити Радянський Союз. Інші демократичні країни визнали б такі дії ганебними. Але насправді вони були проявом фінської гнучкості та готовності пожертвувати священними принципами демократії заради найбільш священного з них — принципу політичної незалежності. Як написав Стівен Залога у біографії Маннергейма, фіни виявилися майстрами виборювати собі під час переговорів «найменш поганий варіант із кількох іще гірших».

Історія Фінляндії демонструє її віру в засадничу цінність, що не підлягає перегляду (чинник 11): незалежність і свободу від іноземної окупації. Цю засадничу цінність фіни були готові відстоювати навіть ціною своєї масової загибелі. На щастя для фінів, вони вціліли як нація і зберегли власну незалежність. Універсально правильної відповіді на цю болісну дилему не існує. Поляки в 1939 році, югослави в 1941-му і угорці в 1956-му також відмовилися підкоритися вимогам відповідно Німеччини та Радянського Союзу і билися за свою незалежність, але результат цієї боротьби, на відміну від фінського, виявився невтішним: всі три країни зазнали поразки, були окуповані або залишилися (Угорщина) під окупацією і всіляко від неї потерпали. З іншого боку, Чехословаччина в 1938 році, Естонія, Литва та Латвія в 1939-му, а також Японія в 1945-му прийняли відповідно німецькі, радянські та американські ультиматуми, бо вважали своє воєнне становище безнадійним. У ретроспективі можна висунути припущення, що становище Чехословаччини та Естонії, можливо, і не було безнадійним, але ми цього вже ніколи не дізнаємося.

Чинником, який спершу завадив, а потім посприяв подоланню фінської кризи, був брак національного консенсусу щодо самої кризи, а потім — досягнення такого консенсусу (чинник 1). Упродовж 1930-х років Фінляндія загалом