Остап Соколюк - Дарксіті

— Та які! Погнали, я знаю, де він може ошиватись.

Ми рвонули із місця.

— А що його дружки? Щось кажуть?

— Та де там… Всі шлангами прикидаються. «Він пішов додому. Я не бачив».

— Засранці…

— Ану, пригальмуй!

Ми уповільнились біля якогось темного провулку. Тут не було жодного ліхтаря. Я озирнувся — десь позаду миготіли тіні людських постатей. За моєю машиною уже полюють?

Із пітьми зблиснули чиїсь очі. Кіт.

Ром пильно вдивлявся у сутінки, а потім махнув рукою:

— Їдем далі. Ось туди, — він показав рукою.

— Так, а що взагалі сталось? Ти із ним сварився?

— Та нє. Він навіть у школі отримав хорошу оцінку сьогодні. Я його похвалив! Все було зашибісь! Тупо не знаю…

Батько чотирьох дітей захитав головою. Ми все більше занурювались у темні нетрі.

— Ром, куди ми їдемо?

— Тут якась покинута хата. Вони тут часто тусуються.

— Тут часто можуть тусуватись не тільки вони. У тебе є якась зброя?

— Нє. Звідки? Це дорого. А у тебе шо — нема?

— А має?

— Ти ж таксист! Ти гониш! Один таксист, що приїжджав сюди мав навіть калаш.

Я оторопів. Світло від фар машини безнадійно тануло у пітьмі, у якій міг ховатись хто завгодно. І він точно добре бачив нас. Мені стало страшно. Ромаріо ж по барабану куди сунутись — він малого свого шукає. А мене ніхто не захистить.

— Стоп, спиняйся, — скомандував місцевий, і я загальмував.

Проте після цього Ром виліз із машини. Я тихо вилаявся, але також вийшов. Довкола було тихо. Незвично тихо, як для Дарксіті. Ми обоє завмерли, вслухаючись у цю моторошну пастку тиші. І раптом:

— Допоможіть!

Це був крик хлопчика. Але Ромаріо уже упізнав свого сина.

— Майк! Я йду! — загорлав він і кинувся у темряву.

— Ром! Чорт!

Що робити?? Залишитись біля машини? Але ж він сам… У мене є ліхтар! Бля! Бля! Бля! Все це промайнуло у моїй голові за долі секунди. Зробив я наступне: схопив із авто ліхтар, закрив машину і ринувся услід за другом. Чого вартий я, якщо не прийду своєму другу на допомогу?

Ми пошкандибали всередину покинутого приміщення, намагаючись не зламати ноги серед ямів і каменюк. Я старався підсвітити Ромаріо ззаду.

— Ром, чекай, я зі світлом…

— Майк! Ти де?

— Тут! Я зв’язаний.

Голос став ближчим. Ми занурились у напів зруйнований будинок. Якщо б зараз на голову нам посипалась стеля — ми б не врятувались. Якщо б на нас тут чекав хоча б один нігга із маленьким кухонним ножичком — ми б не врятувались. Та навіть дохлий койот нас би тут завалив, напавши зі спини!

— Майк! Ти де? — крикнув Рома.

Він був злий і переляканий. Щось хруснуло під ногою. Я присвітив — шприц. Їх було тут багато. Немов мертві таргани, вони встеляли підлогу. А що це коричневе між ними? А-а, людське лайно. Ну, не дивно: вони коляться і сруть, коляться і сруть. Люди, що тут скажеш.

Десь попереду зойкнув Ромаріо, і я побіг до нього, стараючись не наступити у лайно. Нарешті, я побачив Майка: хлопчик був прив’язаний до якоїсь балки.

— Що сталось?! Що вони із тобою зробили?! — Ром кинувся звільняти сина.

Майка трусило — чи то від страху, чи від холоду, чи з обох причин. Я також підступив ближче, щоб розгледіти малого. У Майка було криваве садно на вилиці, але у всьому іншому — він був живий-здоровий.

Ромаріо нарешті вивільнив сина і обняв. А у мене у голові була лише одна думка: «Погнали звідси! Погнали!»

— Що тут сталось?!

Майк дивився на батька зляканими очима і весь дрижав.

— Народ, пішли у машину. Малий замерз, — встряв я.

— Точно! Пішли.

Ром зняв свою куртку і накинув на хлопця. Ми пошкандибали геть. Здається, я побачив якийсь рух у сусідній кімнаті. Так? Ні? Здалось?

Моє прекрасне авто чекало мене назовні. Ох, зараз я хотів лише сісти у машину, натиснути на газ і опинитись далеко звідси на добре освітлених вулицях. За мить моя мрія почала здійснюватись — ми всі опинились всередині авто, і я завів двигун. Майк потроху зігрівався.

— То хто тебе зв’язав, Майк? — запитав я, зиркнувши на обох у дзеркало заднього бачення.