Остап Соколюк - Дарксіті

Я убив одного. Потім іншого. Чорні безликі ляльки упали на підлогу, випустивши свою зброю. Але на їх місце ставало ще більше нападників.

— Вам жопа, ублюдки! — крикнув якийсь психований відвідувач бару збоку і його голова розірвалась на шматки.

Ми із пацанами не тратили енергію на крики і лайку — магнум Остіна відбивав виразний ритм у музиці перестрілки. У бармена поцілили, і він упав за барну стійку. Солдати кинулись до нього, щоб захопити важливий пункт, але через кілька секунд пролунав вибух. Нас всіх накрила ударна хвиля.

Я зажмурився від болю. Хаос увірвався у наше буття…

Заклало вуха — зостався лише свист.

Я втратив орієнтацію.

«У бармена була граната».

Ніхто не вийде звідси живим.

«Він взірвав її».

Я розплющив очі — переді мною була стіна, заляпана кров’ю. Що це тут лежить? Чиєсь вухо? Де Джо, Остін?

Я повернувся і побачив їх поруч. Скривившись від болю, Джо тримався за вухо. Я відкрив рота і щось промовив, проте не почув себе. Свист і шум. Хтось ще стріляє? Що там відбувається? Я закашлявся — пилюка — і виглянув із-за столу: там було просто криваве місиво. Картина достойна фільмів Тарантіно.

Проте люди Драка і не думали відступати — вони, немов таргани, знову почали вилазити зі своїх сховків. І тут я заледве почув слова:

— Тікаємо. Через чорний.

Голос Остіна. Його очі були як два прожектори у пітьмі — горіли бажанням вижити. Ми підвелись і почали рухатись, відстрілюючись. У приміщенні стояла хмара пилу, котра прикривала наш відхід.

— Вони тікають! — викрикнув хтось із нападників.

Ні, суки, це ВАМ пощастило, що ми відходимо. Наступного разу ми зустрінемось за інших обставин.

Ми нирнули у вузький коридор. Всі троє? Так. Я йшов останнім і озирався назад. Я не збирався віддавати свинцевій смерті ще когось зі своїх знайомих. Переслідувачі відставали, а може боялись, що їх зустріне ще одна граната.

Ми опинились надворі. Нічний покинутий провулок був порожній, за винятком кількох одиноких щурів. Якби нападники здогадались поставити тут хоча б одну людину — двоє із нас уже були би мертві. Проте нам пощастило…

— Блокуй двері! — гаркнув Остін, і я виконав його прохання.

Кілька секунд ми переводили дух. Остін дивно спирався на коліна. У Джо із вуха тягнулась цівка крові. Я був на диво неушкодженим.

— Тут моя машина, — сплюнув Джордан. — Пішли.

Ми рушили.

— Джо, що з вухом? — запитав я на ходу.

— Що?

— Що із вухом?

— Бля, оглух. Чую лише на одне, — відмахнувся він.

Ззаду почулись удари — солдати ламали двері. Можливо, частина уже вийшла із вхідних дверей. Але ми встигли добрались до авто. Джо сів за руль і рвонув із місця.

Ми мовчали, поки машина не від’їхала на солідну відстань від району. Стало зрозуміло, що нас ніхто не переслідує.

— Куди далі? — запитав я.

— Мені потрібно знайти доньку, — сказав Остін, і я раптом помітив, що у животі у нього дірка від кулі.

— Майк зник!

— Де? Як?

— Пол, я не знаю. Пішов гуляти і не вернувся.

Ще ніколи я не чув голос Ромаріо таким зляканим. Навіть, коли його переслідували наркодилери, і він ховався у мене під ліжком два дні. Невже й справді нам ніколи не буває так страшно за себе, як за інших?

— Я уже виїжджаю, Ром. Ми його знайдемо.

— Скороти моє ім’я уже до «ро», щоб не мучитись, — не злостиво промовив мій друг і поставив слухавку.

Надворі була десята вечора. Перше жовтня. Холодало. Осінь стискала все у свої лабетах. Посмішки на обличчях людей осипались, як листя із дерев.

Моє вірне авто промчало крізь плетиво міста і виринуло на вулицях району Ромаріо. Надто часто я буваю тут останнім часом… Може, варто уже завести якісь знайомства? Перетерти із кількома нігерами? Купити у них пару косяків?

Весь на нервах, Ромаріо снував по тротуару перед своїм домом. Дорогу йому освітлював єдиний на всю вулицю ліхтар. У місті 350 тисяч ліхтарів, але тут був лише один.

Побачивши мене, Ром одразу кинувся до авто.

— Є якісь новини? — запитав я першим.