Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

— Дякую, любий докторе, дякую…

Я відчувала, як по щоках ллються сльози.

Слава тобі, Господи! Диво сталося! Яке щастя!

«Гарненький, здоровенький хлопчик»… Спасибі Тобі! Дай же йому такого самого янгола, якого Ти дав мені…

Одразу ж порадувала доброю звісткою сина, який, судячи по звуках у телефоні, теж розплакався. Я поділилася своїм щастям із Майком, зателефонувавши йому до Америки. Він був у невимовному захваті від самої новини та від того, що я захотіла з ним поділитися.

Тож син мій починав своє «літо», а я, перебуваючи у своєму «бабиному», входила разом із онуком у весну…

Літо — благодатна пора для весіль. Роботи в мене багато. Продовжувала відвідувати уроки англійської. Тепер телефонні розмови з Майком проходили більше в розмовах, аніж у його монологах.

Вечорами іноді заходила Наталка. Ми влаштовували жіночі посиденьки, обговорюючи поточні справи й новини з Америки.

— Ох, Полько… Ось приїде твій Майк, одружиться з тобою… Може, й я згодом заміж вийду…

— А чого ж? Ти, Натахо, — така добра й душевна. Та будь-який чоловік спить і бачить, щоб мати таку дружину! Щоправда, стосовно того, одружиться чи ні, — то ще велике питання.

— Е-е-е, та ти, я бачу, вже й сама не проти заміж вискочити, га?

— Ага. Не проти. А що, мужик він, судячи з усього, хороший, добрий. Не бреше ніколи.

Наташа знала мій «пунктик». Брехня — це те, що я не могла вибачити ніяк. Зловила мужика на брехні — все, бувай здоровенький…

— А звідки ти знаєш, що він тебе не обманює? Ти ж не була там? Нікого й нічого не бачила, звідки тобі знати?

— Ну, я, наприклад, сказала йому одного разу: ти — такий видний чоловік, жив вісімнадцять років самотою, у тебе, мабуть, жінок, було чимало?

— І що він тобі відповів? — засміялася подруга. — Мабуть, щось таке: «О, ні, була лише одна», або щось подібне?

— Та ні, саме так і сказав: «Ага, — каже, — в черзі стояли сотнями».

— Он як?

— Думаю, тут він, звісно, прибріхує, але добре, що хоч не став вдавати з себе святого. Ще й анекдот розповів.

— Анекдот?

— Ага. «Прийшов якийсь чоловік до магазину купувати листівку до Дня Святого Валентина й питає: «У вас є листівка з написом «Моїй єдиній»? — «Є…» — Дайте мені штук двадцять п’ять…»

— Оце та-а-а-ак… з гумором чоловік, — сказала Наташа, посміхаючись. — А ти що на це?

— А що я? Нічого.

— А не боїшся?

— А чого мені боятися? Де він, а де я?

— А якщо таки покличе заміж?

— Ну, якщо покличе… Отоді й почну боятися… — відповіла я, і ми обидві розсміялися.

Він таки приїхав! І одразу заявив:

— Я приїхав на два місяці. Хочу побути з тобою довше, щоб краще тебе пізнати, і щоб ти була впевнена в тому, що зможеш витримати мене довше, ніж тиждень. Ти не проти, якщо я запропоную тобі кудись поїхати, ну, наприклад, до Єгипту?

— До Єгипту? Авжеж! Я ніколи в житті так далеко не їздила. Але ж ти розумієш: у мене немає грошей, щоб я могла оплатити таку поїздку…

— Так, розумію. Я сам пропоную цю поїздку — отже, й витрати беру на себе. Тим більше, що якби я вирішив їхати до Єгипту з США, це мені обійшлося б утричі дорожче, адже відстань була б набагато більшою.

— Ой, ну тоді, звісно! — з радістю погодилася я. — Я ніколи раніше не подорожувала літаком. Це страшно? А де ми там житимемо? А правда, що Червоне море таке солоне, що в ньому не можна потонути? — Майк навіть не намагався відповісти на зливу моїх запитань. Просто дивився і посміхався.

Ми обговорювали поїздку й готувалися до неї. Потім Майк навіщось показав мені свої квитки і повідомив, що відлетіти він має п’ятнадцятого січня. Сьогодні було 15 листопада. Цілих два місяці радощів і нових вражень! Моє життя перетворювалося на казку. А в казки має бути щасливий кінець — так думала я тоді.

— А костюм ти навіщо привіз? — розсміявшись, запитала я, побачивши акуратно запакований чорний костюм-трійку.

— Ну… — знітився мій друг, — може, знадобиться. На Новий рік, наприклад.

Авжеж, я й забула… Скоро ж Новий рік — дві тисячі п’ятий. Я так розумію, що його теж зустрічатиму не сама. Ну й добре, що не сама, отож дивись і… Я припинила про це думати і повністю поринула в підготовку до поїздки в казку «Тисяча й одна ніч».

Вилітали з Києва, де ще раз поспілкувалися з Вовкою і його сім’єю. Онук ріс слабеньким і примхливим. Багато плакав, погано спав, і молоді батьки, звісно, дуже втомлювалися. Але це не завадило нам побачитися, і я помітила, що між Майком і моїм сином установилися досить теплі стосунки. «Це добрий знак», — подумала я. Але жити спокійно весь час заважала якась тривога.

«Боже праведний! А що коли той старий дивак із далекої моєї юності був правий? І тепер у мене в житті все налагодиться? І цей чоловік любитиме мене до скону?» — подумала я.

Я ніколи не забувала про того старого, який незрозуміло звідки узявся і невідомо куди зник, напророкувавши мені щасливе і багате майбутнє. Особливо згадувалось про нього тоді, коли бувало дуже кепсько. Тішила себе думкою, що не було ніякого старого. А якщо й був, то він аж ніяк не міг знати, що чекає на мене в майбутньому. Абсолютно незрозуміло й нелогічно: я завжди боялася, що він виявиться правий. «Якщо від нашого із Майком союзу буде всім добре, — почала просити я, звертаючись до когось сильного і могутнього, — то нехай усе вийде. Але якщо хоч комусь — хоча б одній людині — від цього стане гірше, то нехай все зруйнується. Нічого не вдасться, і все залишиться так, як є»…

Я готова