Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

Я повільно опустилася на диван. Це ж треба… Ми ж от-от розмовляли з Ніною, а я тільки подумала, що добре було б, якби Майк приїхав… Нічого не сказала, просто подумала… Хіба так буває… Подяка і любов до всього світу накрили мене теплою м’якою хвилею. Яка чудова весна! Як прекрасно жити! Чому я раніше цього не відчувала і не розуміла?

Весна… Пора року, коли все оживає й оновлюється: природа, тіло, думки, почуття. Навесні забуваються всі образи та невдачі. Починаєш вірити в те, що коли спробуєш щось наново — обов’язково вийде. А поруч зі мною був він — той, хто навчив мене почуватися молодою, сильною й гарною.

Десять днів цієї весни пролетіли, як одна доба. П’янке повітря розбурхувало почуття. Білосніжно-рожеві квітучі дерева на вулицях, як і скрізь по Україні, захоплювали Майка. Напевно, там, на Алясці, теж гарно, але краса, мабуть, якась інша. Ось поїду — сама все побачу.

Заняття англійською мовою принесли свої результати. Мій американський друг був «уражений наповал» моїми успіхами. Адже пройшло лише два місяці з моменту нашого розставання! Тоді ми не могли обходитися без словника взагалі, а зараз використовували його лише іноді. Він намагався говорити короткими фразами, повільно й виразно. Я поєднувала знайомі слова у фрази та речення. Ми раділи як діти, коли в нас виходило зрозуміти одне одного.

Він багато розповідав про себе і своє життя. У нього троє братів: Кен, Дон і Рон. Двоє останніх — близнюки. Сам Майк — найстарший у родині. Коли хлопчакам було дев’ять та сім, а близнюкам по чотири роки — після епідемії гепатиту померла мама. Тоді це страшне захворювання ще не вміли лікувати, а може, часті пологи просто зробили її слабкою, чи на те була воля Божа. Але з-поміж кількох хворих померла тільки вона. Матусі було лише тридцять чотири…

Майк сказав, що він небагато пам’ятає з того періоду. Мама була жовта, і йому було її дуже шкода. Він ховався за старим дерев’яним сараєм, молився і просив Бога, щоб той забрав Майкове життя замість матусиного.

— Господи, але ж тобі було лише дев’ять! — вигукнула я, не розуміючи, як такий маленький хлопчина був готовий до самопожертви.

— Знаєш, як було шкода маму, тата й особливо братів? Як вони ростимуть без мами?

— А себе не було шкода? — я не припиняла дивуватися такому жертовному вчинку.

— Я тоді не думав про себе. Крім того, я теж не міг уявити свого життя без мами…

Це було востаннє, коли малий Майк молився. Що відбувалося в його голівці, ніхто не знав. Усі займалися дорослими справами: горем батька і похороном.

Отак Майків батько і залишився з чотирма бешкетниками на руках. Як йому було тяжко і як він зумів підняти хлопців — можна лише здогадуватися. Бабусі й дідусі з обох сторін спочатку допомагали, а потім він отримав добре оплачувану роботу на Алясці, і вони вп’ятьох вирушили підкорювати далеку холодну північ. Почувши цю історію, я зрозуміла, що люблю того самовідданого хлопчика. Люблю чоловіка, який тим хлопчиком був, і постараюся зробити все, що від мене залежить, щоб повернути цьому сильному чоловікові віру в Бога.

Цей візит був коротким. Перед відльотом Майк сказав:

— Було дивно це усвідомлювати, але коли я прилетів додому, то зрозумів, що дуже сумую за тобою. Зараз я прилетів, щоб перевірити свої почуття. Можеш бути упевнена — я повернуся восени. Обов’язково.

Цього разу я йому повірила…

Минали дні. Життя продовжувало мене тішити. Роботи було достатньо, щоб нехай і небагато, але безбідно жити. У сина почалося його «літо». Настав час, коли мав народитися його син. Мій перший онук! У момент його народження я стояла під вікном пологової зали, де й почула його перший крик, яким він, як і належить, сповістив світ про свій прихід.

На жаль, вагітність проходила досить важко. Анечці — так звали невістку — взагалі не можна було вагітніти. Худенька і слабенька, вона за порадою мами вирішила приховати вагітність навіть від Вови і зізналася в цьому вже на шістнадцятому тижні. Нас усіх, зокрема й Вовчика, просто поставили перед фактом. Ох, це вже «пахне» підступом! Але Вова любив цю дівчину, і я була за нього рада. Та й Анечку жаліла і завжди намагалася підтримати. Крім того, це ж мій онук!

Але життя лукавства не прощає. Покарання послідувало одразу ж. Важке запалення легень, яке перенесла Аня на середині терміну вагітності, ставило під удар народження дитини. Усі лікарі, з якими ми консультувалися, давали невтішний прогноз: після такої кількості антибіотиків і екстремально низького гемоглобіну дитина навряд чи може народитися здоровою. Лише одна жінка — лікар, професор із сорокарічним стажем — подала мені надію. Спочатку вона взагалі не хотіла зі мною розмовляти. Була зла.

— Як ви, мати, могли довести свою доньку до такого стану! Їй узагалі не можна було вагітніти з таким слабким здоров’ям! Я навіть розмовляти з вами не бажаю! — різко відвернувшись, вона попрямувала до виходу.

— Я — свекруха…

Вона різко зупинилася. Озирнулася.

— Як? Ви свекруха? А де ж…

— Так уже вийшло… Її мама дуже хвилюється… Вона не може… А мені треба… Хто ж підтримає не тільки цю дівчинку, а ще й сина? Крім мене, нікому. Адже саме йому доведеться взяти на себе відповідальність — як моральну, так і матеріальну, якщо раптом дитина народиться… нездоровою… Ви мене розумієте? І не лише за дитину, а й за цю дівчинку. Її жалітимуть всі, а хто співчуватиме синові? Хто, окрім мене, допоможе йому? Ви розумієте, саме я повинна допомогти дітям прийняти правильне рішення…

— Я б не радила вам втручатися в їхнє рішення…

— Ні-ні! Рішення прийматимуть вони самі, але я повинна допомогти їм!

— Так, добре… поговорімо… — пом’якшала лікарка. І після довгої розмови сказала: — Природа муд­ра, вам залишається лише молитися і сподіватися.

І я молилася… Як уміла, але щиро…

Я стояла коло вікна, по той бік якого мало статися «диво». Хвилювалася неймовірно. І через пару хвилин після того, як почула крик новонародженого, в кишені задзеленчав мобільний.

— Ну що ж, Поліно Олексіївно, — почула я голос лікаря, — з онуком вас! Гарненький, здоровенький