Юлія Ілюха - Неболови

щось пояснювала міліціонеру, збуджено жестикулюючи. Люди навколо стиха гули, наче бджолиний рій. Неоніла Семенівна вихопила поглядом скорботне обличчя Романівни. Підійшла впритул, відчуваючи, як серце лунко пульсує в грудях.

— А ось і Царик! — різко тицьнула в неї пальцем Ліля. Міліціонер із лейтенантськими погонами тяжко зітхнув і послинив олівця. — Де вас чорти носять півдня? — Обличчя Лілі було в червоних плямах, очі заплакані, з розмазаною косметикою. — Поки ви десь швендяли, нас обчистили!

— Обчистили? — повторила за нею Неоніла Семенівна, ще не розуміючи значення цього слова, немов пробуючи його на смак.

— Обчистили! Пограбували! Зламали двері й винесли все цінне! — Ліля не тямилася від злості.

— Мене? — недовірливо перепитала. — Та що ж у мене брати?

— Ну це вже ви нам скажіть, громадяночко, — втрутився в розмову міліціонер. — Але факт залишається фактом: двері зламані і у вашій квартирі, і у квартирі громадянки Тюліної.

Рятівний конверт! Його не могли забрати! Відпустивши Миколчину руку, Неоніла Семенівна кинулася в під’їзд. Двері темного тамбуру були прочинені навстіж, наче чорний беззубий рот. З її власної квартири пробивалася тонесенька смужка світла. Вона штовхнула двері, не роззуваючись, майже вбігла в кімнату; лапнула рукою поміж білизною на верхній полиці шафи. Конверта не було. У паніці почала викидати на підлогу пожовк­лі від часу простирадла, наволочки та підковдри. Вони падали, як старі привиди минулого, забираючи останню надію на майбутнє. Зникла навіть та двохсотка, яку вона залишила на життя до наступної пенсії, коли сього­дні витягла п’ятдесят сім гривень на харчі. Як же вони тепер, як?.. Неоніла Семенівна у відчаї повільно опустилася на купу повикиданої білизни й затулила обличчя руками.

— Ви господарка квартири Неоніла Семенівна Царик? — Над нею стояв третій міліціонер. У руках він тримав теку зі списаним аркушем паперу. — Я кухню оглядав, ви мене не помітили, — зніяковіло додав він, побачивши переляканий погляд жінки. — Що зникло?

— Усе. Усе зникло… — ледве чутно відповіла.

— А конкретніше?

— Гроші. Сім тисяч шістсот двадцять дев’ять доларів, дві тисячі двісті сорок два євро, чотири тисячі двісті гривень, — заплющивши очі, відкарбувала Неоніла Семенівна. Вона ще бачила їх перед собою: зелені, рожеві та жовті купюри.

Міліціонер присвиснув.

— Нічого собі. А так по вас і не скажеш. Де ж ви таку суму назбирали?

— Донька в Італії працює, — повторила свою легенду, яка колись була правдою.

— Он воно як. Тоді це, напевно, хтось із ваших знайомих. Хто в будинку знав, що донька вам допомагає?

— Та всі знали, я з цим не крилася. — Сидячи долі, Неоніла Семенівна втомлено потерла очі. Голова була порожня і важка, як закопчений казан, і хотілося спати.

— Ви когось підозрюєте? — не вгавав страж порядку.

— Я… ні… не знаю… нікого, — розгублено глянула на нього знизу.

— Ех… Шкода. — Той почухав потилицю і вдягнув фуражку. — Зараз ви напишете заяву, а ми опитаємо сусідів, може, хтось щось бачив чи чув. Та не побивайтеся ви так, знайдемо ми ваші гроші. Або донька ще заробить. Теж варіант…

Напівпритомна Неоніла Семенівна вже не слухала його, цілком поринувши у власне горе.

— Бабусю, — у двері заглядав забутий на вулиці Миколка, — а чого ти на підлозі сидиш?

Вона поглянула на онука, такого рідного, маленького і беззахисного, і вперше за кілька років заплакала. Її залізобетонна сила волі дала тріщину.

Міліціонери склали протокол і скоро поїхали, давши обіцянку подзвонити, якщо у справі з’являться пі­дозрювані. Перед Миколкою Неоніла Семенівна вдавала, що нічого не сталося, і рухалась як робот: по другій вклала його спати, напоївши купленим у супермаркеті молоком; накрапала собі в склянку валер’янки й вихилила одним духом; поскладала розкидану білизну; поговорила з Лілею, у якої, окрім чималої суми грошей, зникли коштовності та дорогий ноутбук. Та наполягала, що треба негайно дзвонити Катерині, а Неоніла Семенівна викручувалась і казала, що зробить це завтра, коли трохи заспокоїться. Телефон у її квартирі ще минулого місяця вимкнули за несплату.

Сусіди в один голос стверджували, що ніхто з незнайомців до під’їзду не заходив. Щоправда, потім згадали про двох хлопців з кабельної компанії, які начебто приїхали на виклик у дванадцяту квартиру. Як згодом з’ясувалося, до тієї квартири вони так і не дійшли. Обличчя хлопців бабусі на лавці не розгледіли за бейсболками з великими козирками, прийшли ті пішки чи приїхали на авто — теж не могли сказати.

Неонілі Семенівні здалося, що вона чує, як сухі грудки землі сиплються на труну, у якій похована її надія на повернення грошей. У голові тенькала одна думка: як жити далі, коли не залишилося грошей навіть на харчі для Миколки? А у вересні ж школа… Добре, хоч заміну зламаного замка взяла на себе Ліля. Дверний дзвінок тихенько ­писнув, наче хтось несміливо натиснув на кнопку і враз передумав. На порозі стояла Романівна.

— Я тут подумала… ну цей… ось, тримайте, — буркнула вона і простягнула кілька зім’ятих у долоні купюр. — Тут небагато, але на кілька днів вистачить, поки донька не пришле. — Романівна тицьнула гроші в руку сусідки і важко почовгала сходами нагору.

— Спасибі… — хотіла крикнути Неоніла Семенівна їй навздогін, але з грудей вирвався лише слабкий шепіт. Сльози знову душили.

За чверть години вона вже йшла до трамвайної зупинки, попросивши перед тим Лілю, що охала вдома на дивані з холодним компресом на голові, приглянути за Миколкою, коли той прокинеться. На питання, куди це вона зібралася, Неоніла Семенівна відповіла: «На ‘‘Телеком’’», — і Ліля з розумінням закивала хворою головою.

Вона тряслася в трамваї, стискаючи в руках сумку, на дні якої лежав папірець із Катиним італійським номером. Сама б, може, так його і не дізналася, але метка Ліля пробила той пам’ятний дзвінок по своїх каналах. На «Укртелекомі» Неоніла Семенівна замовила міжнародну розмову і зайшла до кабінки.

Певний час вона стояла, дивлячись на синій телефонний апарат, збираючись із думками та підбираючи потрібні слова. Тремтливою рукою набрала номер та притулила до вуха слухавку, готуючись почути доньчин голос. Після кількох довгих гудків у телефоні щось клацнуло і хрипкий чоловічий баритон мовив:

— Prontо [1].

Неоніла Семенівна розгубилась. Вона приготувала промову для доньки, а не для незнайомого італійця, який, вочевидь, не здатен її зрозуміти.

— Алло, алло! — закричала вона в слухавку, вчепившись в неї щосили. — Мені Катю треба, Катаріну!