Юлія Ілюха - Неболови

та неохайність здавалася набагато старшою за свій вік. Донька її, Віталіна, їхала до Польщі бухгалтером, а стала працювати доглядальницею у вередливої маразматичної пані. Романівна зробила вигляд, що нічого не чула, проте губи закопилила.

— Миколко, а чим ви сьогодні з бабусею снідали? — завдала вона контрудару у відповідь.

— Я — сирники зі сметаною, а бабуся Ніла — макарони, — щиросердно зізнався малий.

— Ну, нам уже час на базар, поки все молоко не розібрали. — Неоніла Семенівна швидко перервала розмову, що ставала для неї неприємною, і шарпнула онука за руку: — Скажи тьотям «до побачення».

Миколка слухняно повторив за нею і весело помахав рукою. Сусідки пронизували поглядами-рентгенами їхні спини, доки бабуся з онуком не зникли за рогом будинку.

Позбувшись візуального контролю, Неоніла Семенівна з полегшенням зітхнула. Ці старі шкапи не втрачали нагоди, аби встромити свої допитливі носи в її життя. Відчували, мабуть, що насправді не все так гладко, як вона описує. Вона крокувала тротуаром, тримаючи за руку Миколку, який вистрибував, наче козеня, а в голові її роїлися тяжкі спогади.

Катерину, Катю, Катрусю, свою єдину доньку, Неоніла Семенівна народила пізно, аж у сорок років, причому була незаміжня. Замолоду вередувала і чекала на принца, а отямившись, зрозуміла, що всі жінки її віку мають уже майже дорослих дітей. І тут її здолав материнський інстинкт. Захотілося і собі, доки не пізно, колисати на руках тугенький верескливий згорток.

Хто був батьком Катерини і де їхні шляхи перетнулися, Неоніла Семенівна не зізнавалася нікому, навіть доньці. Любила її без тями, пестила, наче квіточку, не звертаючи уваги на недоброзичливі погляди сусідів та знайомих. Катруся росла маминою мазункою — дів­чинкою вередливою та егоїстичною, утім, Неоніла Семенівна воліла цього не помічати. Панькаючи свою «квіточку», вона частенько відмовляла собі в найнеобхіднішому, аби лиш доня всміхалася.

Сама Катя була цілковитою протилежністю матері: її не цікавили високі матерії та культурний розвиток, коло її інтересів обмежувалося грішми, шмотками та хлопцями. Скільки разів Неоніла Семенівна забирала її вночі з п’яних дискотек, витягувала із чужих автомобілів та обіймів сумнівних чоловіків. Усе їй пробачала. А як же інакше — усе-таки єдина донька, рідна кровиночка.

Горя прикупивши, Катруся закінчила університет, з якого її двічі відраховували, і одразу ж після випускного зникла на цілий рік. За цей час Неоніла Семенівна постаріла на півжиття.

Повернулася Катя не сама, а з немовлям на руках — з Миколкою. Голодна, вихуділа, у лахмітті, уся наче зламана механічна лялька. Мати пробачила, прихистила, обігріла, нагодувала, взула, вдягла — і доньку, й онука. Катерина й сама наче змінилася — стала розсудливою, відповідальною та турботливою, могла годинами бавити Миколку, не вимагаючи допомоги від матері. Коли Неоніла Семенівна покинула роботу в клубі, на яку вже не ставало ні сил, ні часу, усім трьом довелося животіти на її пенсію. Тоді Катя й вирішила поїхати на заробітки до Італії. Не дизайнером — кому там потрібні дизайнери з купленим дипломом, без досвіду роботи та знання мови? Такою ж наймичкою-доглядальницею старих синьйор, як і донька Романівни.

Спочатку все велося добре. Катя невтомно міняла судна, куховарила та прибирала, відсилаючи майже всі зароблені в далекій чужій країні гроші матері й сину. Саме тоді в них у шафі й оселився непідписаний конверт із різнокольоровими купюрами. Рідко дзвонила — бо ж міжнародні розмови дорогі, тремтливим від сліз голосом відповідала на щебетання Миколки. А потім знову зникла. Ураз. Неоніла Семенівна обривала телефони італійських синьйор, які не розуміли нічого, крім імені «Катаріна». Усе дарма. Синьйори не знали про Катаріну. Посольство теж не допомогло, адже працювала Катя нелегально. Неоніла Семенівна вдень дбала про Миколку, а безсонними ночами думала про Катю. Про її особисту трагедію не знав ніхто у дворі.

Донька подзвонила раптово, як і зникла. Мати із зав­миранням серця слухала рідний голос: він промовляв, що дочка взяла шлюб з італійцем і тепер у неї нове життя. І в цьому житті немає місця ні матері, ні сину. Неоніла Семенівна спочатку не усвідомила, що саме говорить її кровиночка, — радість від того, що вона жива-здорова, затьмарила все. Але за мить жорстокі Катрусині слова важезним молотом ударили її в груди, і вона лише безпомічно силкувалася схопити хоча б ковток повітря, як риба, що помирає на базарному прилавку.

Урятувало Неонілу Семенівну те, що вона забула замкнути двері, а сусідка по тамбуру, скандалістка Ліля, саме вирішила вишпетити її за зламану Миколкою у дворі новеньку доньчину ляльку. «Швидка» приїхала на диво скоро, і Неоніла Семенівна помчала до лікарні як неабияке цабе — із сиреною та мигавками, щоправда, на старій «газельці». Тиждень, який вона провела на лікарняному ліжку після серцевого нападу, Миколку доглядала та сама Ліля, яка відтоді змінила своє ставлення до сусідки і намагалася непомітно допомагати їй. Але як Ліля не старалася, додзвонитися до Каті в Італію так і не змогла.

— Бабусю, а якщо мені не сподобається в школі, туди можна не ходити? — Онук смикнув Неонілу Семенівну за руку, обпікаючи її поглядом Катиних очей.

— Ну що ти, Миколко, — виборсалась вона з полону неприємних спогадів та, зупинившись, провела рукою по його янгольськи білявому волоссю. — Тобі сподобається, ти ж у мене розумничок. Давай-но зараз купимо молока і підемо вибирати тобі письмовий стіл. Ну, щоб уроки вчити, — пояснила, дивлячись у захоплені вічі онука.

— Молоко, письмовий стіл! Молоко, письмовий стіл! — знову застрибав він поряд.

Оскільки все домашнє молоко на базарі вже розібрали більш спритні покупці, Неонілі Семенівні довелося поступитися принципами та купити його в супермаркеті, у скляній пляшечці. Вона довго її вивчала, звіряла дату виготовлення й термін споживання і врешті, скривившись, понесла на касу. Дорогою Миколка прихопив пачку цукерок, які тепер не могла в нього відібрати жодна сила, ані земна, ані небесна, тому їй довелося розщедритися ще на два десятки гривень. Поки Неоніла Семенівна рахувала решту, в очах її стрибали доларові знаки, наче на екрані грального автомату, на якому зірвали джек-пот, а конверт з одежної шафи в її уяві вмить схуд на кілька купюр.

Із супермаркету, як і було обіцяно, вони пішли вибирати письмовий стіл для майбутнього школяра. Вона раз по раз хапалася за серце, коли в магазинах Миколка показував пальцем на найкрасивіші — і найдорожчі — моделі. Сама ж приглядалася до найпростіших, але функціональних. Їй раптом спало на думку, що до стола не зайве було б купити зручного стільця. Неоніла Семенівна вже уявила наступну трансформацію конверта, тяжко зітхнула та потягла онука до виходу. Їй треба було ретельно обміркувати та обчислити всі можливі варіанти. Адже, крім рятівного конверта, допомоги їм з Миколкою чекати було нізвідки.

Серце Неоніли Семенівни почуло недобре ще на підході до будинку. Як могла, вона пришвидшила крок, тягнучи за собою Миколку. Біля її під’їзду скупчилося чимало людей. Трохи далі, під старою абрикосою, біля калюжі, яка не висихала навіть у найспекотніші дні, стояв заляпаний брудом міліцейський «бобик». Двері в ньому були відчинені. Міліціонер, котрий сидів на місці водія, виставив із кабіни ноги, відтираючи ганчіркою формені брюки. Інший міліціонер стояв перед натовпом і щось записував на аркуші паперу, поклавши його поверх теки. Поряд з ним — бізнес-леді Ліля, у сірому елегантному костюмі та туфлях на підборах. Видно, примчала прямісінько з роботи. Вона