Юлія Ілюха - Неболови

щоб аж обпікала всередині своєю духмяною гіркотою. Довго пила її, розтягуючи маленьку чашку на якомога більше ковтків, а потім накрила блюдцем та перевернула. Невідомі узори на стінках заспокоювали й зачаровували. Вдивлялася у ці пророцтва, шукаючи в поєднанні кавових піщинок свій завтрашній день. Вірила, що він буде добрим. Синьйора Неоніла

Неоніла Семенівна Царик, чепурна моложава бабуся, відкладала гроші одразу на дві масштабні події: онукові Миколці на перше вересня і собі на смерть.

— Ох ти ж горечко моє, знову штанці порвав, — бідкалася вона, вкладаючи внука спати та роздивляючись наслідки його денних подвигів, що космічними чорними дірами підморгували їй з подертого одягу. Вона тяжко зітхала та діставала з горішньої полиці одежної шафи затертий від часу непідписаний конверт, у якому зберігала всі свої заощадження.

Магічний ритуал перерахунку грошей у конверті Нео­ніла Семенівна проводила щовечора. У нічній сорочці, з розпущеним сивим волоссям, яке вдень зазвичай було скручене в статечну гульку, у великих окулярах царицею сиділа вона на розстеленому дивані, а зелені долари, рожеві євро та рідні жовті гривні літали на­вкруг неї в різнокольоровому хороводі, повільно опускаючись на акуратні стосики від помаху її худої маленької руки. Утім, від проведення цього ритуалу кількість грошей у конверті не збільшувалась, а тільки зменшувалась. Шестирічний Миколка, який стиха сопів під протилежною стіною, ріс як з води. Ще трішки — і це дитяче ліжечко буде для нього замале. Речі на хлопчику горіли, і, дістаючи чергову купюру зі свого паперового «банкомату», Неоніла Семенівна з тривогою думала, що буде з ними, коли з часом ці гроші розтануть, як сніг навесні. На одну лише її пенсію колишнього культпрацівника вдвох з дитиною не протягнути.

Ось уже три роки онук жив із нею в малогабаритці на першому поверсі. Усе в цій квартирці було компакт­ним, аж ляльковим, під стать господарці — жінці сухорлявій та невеличкій на зріст. Стіни тісної кухні, у якій було місце лише для газової пічки на дві конфорки, старенького холодильника «Донбас», стола, більше схожого на високий табурет, та двох стільчиків, здавалося, аж розтягувалися, коли її заповнювала собою мініатюрна Неоніла Семенівна. Посуд доводилося мити у ванній — мийки в кухні не було.

Кімната, що слугувала Неонілі Семенівні та Миколці і спальнею, і вітальнею, була так само крихітною та бідно обставленою. Шафа, диван, дитяче ліжко, журнальний столик, застелений в’язаною серветкою, із телевізором «Берізка» на ньому, торшер та модний за часів СРСР червоний з чорним килим на стіні — оце й увесь нехитрий скарб, нажитий за шістдесят сім років. Місця в кімнаті було вкрай мало — прохід між диваном та ліжком Миколки був не більше ніж півмет­ра, та й він зникав, коли вона на ніч розкладала своє ложе.

За вікнами крихітної квартирки буяв гуляка-травень, повітря п’янило ароматом бузку, червоними іскрами пломеніли на квітниках умиті дощем тюльпани, на мокрій бруківці в багряно-жовтих променях призахідного сонця обіймалися закохані пари, і то тут, то там було чути дзвіночки щасливого дівочого сміху… А Неоніла Семенівна думала тільки про те, де онук учитиме уроки, коли у вересні піде до першого класу, і раз по раз занепокоєно позирала в бік шафи, у надрах якої ховалися різнокольорові аркушики такого вкрай важливого паперу.

Сім тисяч шістсот двадцять дев’ять доларів, дві тисячі двісті сорок два євро, чотири тисячі двісті п’ятдесят сім гривень. Неоніла Семенівна вдруге за вечір перерахувала гроші та замислилась. Якщо цього місяця купити Миколці письмового стола, то доведеться знову «брати в борг» у шафи, потроху тягнучи із заначки на харчі. Не собі, ні — на собі вона вже давно навчилася заощаджувати. Миколці. Онукові треба і молочка, і рибки, і м’ясця. Та й цукеркою іноді треба дитину побалувати. Сама ж вона звикла до убогого раціону: макарони, пісний борщ та консервація, якщо пощастить улітку купити овочі задешево. Ні, краще почекати до пенсії. Хоча, навіть якщо вона придбає той стіл просто зараз, місце для нього в квартирі все одно не з’явиться.

Жінка обвела поглядом кімнатку. Письмовий стіл за габаритами не входив у жоден закуток. Як той буриданів осел, Неоніла Семенівна вже третій місяць не могла вирішити, що робити зі столом, хоча варіантів було лише два.

Вона зняла окуляри та втомлено потерла очі; зібрала гроші та поклала їх у конверт. Аби записати Миколку в школу в їхньому мікрорайоні, яка через шефство місцевого олігарха вважалася елітною, вона доклала стільки зусиль, що тепер не могла спасувати перед такою дрібницею, як письмовий стіл. Її онук буде вчитися і здобуде найкращу освіту! Доки вона жива.

Поглянула на Миколку. Той спав на спині, довірливо розкинувши руки. Біляві кучері розметалися на подуш­ці. «Ну чисто тобі янгол!» — у замилуванні сплескували руками сусідки, коли Неоніла Семенівна з онуком ішли гуляти в парк чи на базар по молоко. Тоді вона розправляла плечі, немов скидала із себе тягар своїх «за шістдесят», та гордовитою ходою молодиці повільно йшла, мов дефілювала на подіумі, час від часу ніжно поправляючи Миколчині кучері.

Онук поворухнувся вві сні й схлипнув. Він тільки недавно перестав боятися спати сам. Неоніла Семенівна обережно, щоб не розбудити, поцілувала повітря над його лобиком. На верхній губі в хлопчика виступили дрібні краплинки поту — у кімнаті було задушливо. Жінка тихенько підвелася й вийшла на кухню відчинити кватирку. Під вікнами в бузкових хащах хтось голосно сварився. Чоловічий голос вимагав пояснень за слід від смачного поцілунку на шиї, жіночий лише монотонно повторював, що то слід від рук масажиста. Прислухавшись до сварки ще хвилинку, Неоніла Семенівна рішуче зачинила кватирку. Ще Миколку розбудять своїми криками, травневі коти. Вона повернулася до кімнати й сіла на ліжко; сховала під подушку пухкий конверт. Клацнув вимикач торшера — лягла, не вкриваючись. Усю ніч їй снилися письмові столи. Вони сунули на неї грізною армадою, а вона тікала, міцно притискаючи до грудей конверт.

— Доброго ранку, Неоніло Семенівно! — Сусідки, які, здавалося, жили на лавці біля під’їзду, за звичкою називали її по імені та по батькові ще з того часу, як вона працювала завідувачкою в місцевому будинку культури, хоча позаочі кликали просто Синьйорою. — Щось ви сьогодні пізненько по молочко, пізненько… Заспали? Чи онучок вередував? Не схоже на Миколку! А як ваша донечка поживає, коли приїде з Італії синочка провідати? — сичали вони одна перед одною з удавано доброзичливими посмішками.

— Дякувати Богу, усе добре. І в нас із Миколкою, і в Каті. Працює тільки весь час, кожну копієчку старається нам пересилати. — Неоніла Семенівна брехала вправно і легко. — Обіцяє приїхати наступного року, на Різдво, якщо з роботи відпустять. Бо воно, знаєте, оті італійці — такий працьовитий народ, весь час майже без вихідних, то й Каті соромно проситися з такого колективу. Її там дуже цінують як гарного спеціаліста. — Сусідки закивали головами на знак згоди, а Неоніла Семенівна вела далі свою завчену промову, котру повторювала вже бозна який раз: — Вона в мене розумниця, дизай­нером працює, а не прибиральницею чи наймичкою, як дехто.

Це був закид у бік Романівни — нестарої ще жінки, яка через свою огрядність