Юлія Ілюха - Неболови

— Cosa? — із запитальною інтонацією мовили на тому кінці дроту. — Non ho capito. Lei chi è? [2]

— Катаріну! Катаріну! — уперто кричала вона. — Скажи їй, що нас із Миколкою пограбували!

Чоловік, очевидно, відклав слухавку вбік. Вона глухо стукнула об щось тверде. Неоніла Семенівна перетворилася на одне величезне вухо і прислухалася до шарудіння та стишеної розмови в телефоні. Тепер до чоловічого голосу додався жіночий, але Катин чи ні — вона не могла розібрати.

Слухавка знову грюкнула і відповіла доньчиним голосом:

— Алло.

— Катю, Катю, донечко моя! — Неоніла Семенівна не помічала, як її зморшкуватими щоками котяться сльози. Мати, яка чує свою дитину, нехай і непутящу, після тривалої розлуки готова пробачити все.

— Як ти мене знайшла? Я ж сказала тобі не дзвонити! Ти хочеш, аби він дізнався, що у мене є дитина, і кинув? — просичала Катя. — Чого тобі ще треба?

Злякавшися, що донька її не дослухає, вона почала виправдовуватись, ковтаючи сльози та затинаючись від хвилювання:

— Я б ніколи… я б ніколи не подзвонила, я ж бажаю тобі лише добра, але Миколка… нас пограбували… винесли всі гроші, що я навідкладала для нього… нічого не залишили… — уже не стримуючись хлипала у слухавку.

— А я тут до чого? — У Катиному голосі не було ані краплини співчуття.

— Може, ти пришлеш нам трохи грошей? Небагато, щоб у школу його зібрати та стіл купити… а там я з пенсії буду відкладати потроху… у нас же з Миколкою, крім тебе, нікого немає… — Вона знову зайшлася риданням.

Катерина не відповіла. Здавалося, у цьому її мовчанні було чутно, як біжить час, підперезаний секундною стрілкою.

— Мене це не обходить, — нарешті вимовила донька.

— Катю, та чи в тебе серця немає! Катю! — заходилася від крику Неоніла Семенівна, але відповіддю були лише короткі гудки. Слухавка випала їй із рук і повисла на дроті, монотонно розхитуючись та вдаряючись об стінки кабінки. Сама вона сповзла на стільчик та зайшлася мовчазними сльозами.

Коли вийшла з кабінки — заплакана, зі скуйовдженою гулькою, з тремтливими руками, — жіночка у віконці, яка віддавала їй решту, співчутливо усміхнулась і запропонувала:

— Може, вам води?

— Ні-ні, спасибі, я додому піду, на мене онук чекає, — кволо запротестувала вона, шморгаючи носом. — Піду до Миколки.

Повільно, як людина, розчавлена непосильним тягарем, вийшла з «Телекому» та побрела до пішохідного переходу через перехрестя. Згорблені плечі її час до часу здригалися. Джип, який вилетів з-за рогу, Неоніла Семенівна помітила надто пізно. За мить до того, як опинитися під колесами, вона встигла подумати: хто тепер поведе Миколку до школи і де взяти гроші на власний похорон?

Коли Ніна вирішила вкоротити собі віку, з її худих плечей з виразними горбиками ключиць під рябою секондівською блузою немов звалився величезний тягар. Обличчя проясніло, спина випросталась, і дрібне, як у неопереного гороб’яти, тіло наче побільшало, налилося загадковими життєвими соками. Вона застигла перед хлібним кіоском, наче дивуючись, чому таке не спало їй на думку раніше. Розгублено відмахнувшись від вареної у липневій спеці продавчині, що запитально виглядала у віконце, Ніна поклала назад до гаманця затерту п’ятірку з гетьманським портретом, яку брала на хліб, та побрела повз свій будинок до запиленого парку. Знайшовши в гущині вільну лавку віддалік від недільної гамірливої метушні, вона дістала з дерматинової сумки ручку та потертий червоний блокнот. На його обкладинці колись золотом було витиснуто «1985», тепер позолота злущилася і вгадувалися лише обриси числа. З юності Ніна занотовувала в цей блокнот випадкові думки, влучні цитати та й просто важливі для неї події. Перегорнула жовту сторінку. Угорі стояла дата: 12 листопада 1985 року. Під нею Ніна старанно вивела дрібними пузатенькими літерами: «Самогубство».

Ніна була з тих жінок, про яких говорять позаочі: «Хороша вона баба, але безталанна». Зазвичай її жаліли, але вона, сердешна, була надміру простодушною і не вміла із цього скористатися. Маленька, худюща, з ніжками-патичками та ручками-прутиками, із сірим, наче притрушеним порохом волоссям, із загостреними, як від голоду, рисами обличчя та великими вицвіло-блакитними очима, що, здавалося, належали іншому тілу, а їй дісталися помилково, Ніна справляла враження загубленої в часі людини, абсолютно не пристосованої до перипетій реального життя. За свої майже п’ятдесят вона не нажила нічого, крім однокімнатної квартири в «хрущовці» та скрипки, зробленої відомим майстром, чиє ім’я для більшості людей було порожнім звуком. І квартиру, і скрипку Ніна дістала в спадок від матері, батька свого вона ніколи не знала.

День, коли мати дістала з антресолі обгорнутий газетами і перев’язаний шпагатом пакунок, який передавався в їхній родині з покоління в покоління, визначив подальшу долю Ніни. У пакунку був футляр зі скрипкою. Дівчинка сумлінно водила смичком по струнах у музичній школі, хоча вчителі нечасто її хвалили, не бачачи в ній особливого таланту. Утім, Ніна вперто трималася за свою скрипку, на якій, мов на рятувальному човнику, пропливла всі п’ять років навчання в консерваторії та випірнула в оркестрі філармонії, де і служила майже до три­дцяти років.

Там закохану в музику сором’язливу і не надто свіжу скрипальку запримітив один зі слухачів, довготелесий кудлатий молодик у джинсах та піджаку з латками на ліктях. Антуан, якого в миру звали Антоном, був молодшим за неї і назвався відомим поетом. Він читав їй кострубаті вірші, дарував щойно зірвані на клумбах квіти, а одного вечора зніяковіло запросив до себе додому.

Поезію змінила проза життя — Ніна завагітніла, а її кавалер після такої звістки розтанув, як сніг під квітневим сонцем, залишивши по собі лише аркушик з римованою запискою. Мовляв, прощай-пробач.

Дізнавшись про вагітність доньки, мати схопилася за ліву грудь і всю ніч пила на кухні сердечні краплі. «Нічого, тебе виростила, і його виростимо», — сказала на ранок і міцно стулила губи в ниточку болю. Маленька скривджена Ніна сховала обличчя в теплій мохеровій кофті, яка пахла корвалолом. Увечері матір із серцевим нападом забрала «швидка». Полежавши в лікарні з тиждень, вона тихо відійшла. Відтоді доньку поїдом їла провина за її передчасну смерть.

Висушивши сльози після смерті мами, Ніна повернулася з пологового в порожню квартиру з дитиною на руках. Сина назвала Дмитром, по батькові записала Івановичем. Материнський інстинкт поєднався в ній з інстинктом самозбереження, спонукаючи Ніну до абсолютно нетипових рішучих дій. Щоб не вмерти з голоду, заробити бодай якусь копієчку, вечорами вона вимощувала пелюшками великий плетений кошик, вкладала туди сонного Дмитрика і прямувала в центр міста. Там, на вулиці, Ніна грала на скрипці,