Юлія Ілюха - Неболови

довіряючи своє життя перехожим, які кидали дрібні монети в паперову коробку з написом «Дитяча молочна суміш». Цього заробітку ледве ставало на хліб та харчування для сина, але вона і за це була вдячна. Коли Дмитрик підріс, Ніна повернулася до філармонії, що ледве трималася на плаву, і продовжувала у вільні вечори гастролювати вулицями міста. Коли повз неї проходив хтось зі знайомих, вона червоніла і потуплювала очі, подумки прохаючи пробачення в мами за те, що перетворила велике мистецтво на ремесло.

Скрипку довелося продати, коли на третьому курсі університету Дмитрик безапеляційно заявив матері, що одружується. Навчання збирається кинути, піде в «бізнес» заробляти на красиве життя собі і молодій дружині. Ніна сполотніла. Бог свідок, яких зусиль коштувало їй улаштувати сина в університет, хай і на не найпрестижнішу спеціальність! Думала: вивчиться, вийде в люди, стане хоч і невеликим, але начальником. І тут оцю виплекану роками, политу сльозами та вдобрену нотами мрію Дмитрик хоче розтоптати!

Хай би як прикро було Ніні, але зовнішністю, вдачею та характером він пішов у батька. Із кожним роком колись давно кохані, а тепер такі неприємні риси проступали в синові дедалі сильніше. У нього були рішучість та наполегливість, але якісь викривлені, зі знаком мінус. З юних літ Дмитрик настирно ліз у халепи, не пропускаючи нагоди нашкодити, байдуже кому — матері чи чужим людям. Це, укупі з відсутністю хисту до навчання, обіцяло йому нерайдужні перспективи вже в недалекому майбутньому.

Після тижня сварок і взаємних докорів Ніна із сином пішли на мирову. Дмитрик не кидав університет, а мати натомість продавала свою раритетну скрипку і грала молодим пишне весілля. Коли вона востаннє перед розлукою взяла до рук інструмент, скрипка притулилася до її грудей, так само, як у дитинстві колись робив син, ховаючись на руках у матері від ворожого світу. Ніна грала… грала востаннє. Її серце краялося, а скрипка голосила від лагідних доторків смичка, немов оплакуючи вічну розлуку з господаркою. Закінчивши, вона поцілувала скрипку, тихо й обережно, наче покійницю, і поклала її у футляр. Замок клацнув, як віко домовини.

Виручені гроші розтринькалися швидко. Вистачило якраз на весілля в середньої руки ресторані та кілька забаганок невістки. Її свекруха незлюбила з першого погляду, однак почуттів своїх не виказувала, приклеївши на обличчя розгублено-винувату усмішку, яка завжди з’являлася, коли Ніну ображали, а вона не могла дати відсіч.

Дмитрикову дружину звали Іреною. Саме Іреною, а не Іриною, як було записано в паспорті. Вона наголосила на цьому під час їхньої першої зустрічі, розтягуючи в хижу посмішку фарбовані червоним губи. Ніні вона одразу ж нагадала акулу із закривавленою пащею, якою та пожирала беззахисну плоть її сина. Один помах Ірениного пальчика з обдертим лаком в тон губам — і Дмитрик губив рештки розуму, танцюючи перед дружиною на зад­ніх лапках, наче дресирований кімнатний песик.

Але головною причиною неприязні Ніни до невістки стало не це. Ірена була провінціалкою. Селючкою. Приїхала до Харкова нібито вступати до вишу, але недобрала балів і, не надто цим переймаючись, улаштувалася офіціанткою в якийсь генделик. Згодом навчилася жонглювати пляшками і доросла аж до бармена. Для спадкової інтелігентки Ніни, в роду якої начебто траплялися і дворяни, це було рівноцінним плювку в обличчя. Бідна як церковна миша, вона знаходила гірку втіху у своєму шляхетному походженні.

Ніна боялася кудлатої, схожої на Аллу Пугачову в молодості, Ірени, бо відчувала в ній якусь вульгарну первісну силу, з якою та чіплялася за все, що могло подарувати їй краще життя. Боялася її хрипкого від сигарет голосу, яким та попихала Дмитриком, гортанного сміху, яким невістка вибухала від грубих жартів, боялася Ірениної влади над чоловіками, адже пізніше не раз бачила, як вони мліли від одного погляду її лукавих очей під густо фарбованими віями.

Ніна серцем відчувала: амебний Дмитрик, який не зміг навіть визначитися, ким хоче стати, потрапив у коло Ірениних інтересів через квартиру. Крихітну однокімнатну квартиру, у якій невістка одразу ж захотіла прописатися. Засліплений коханням син кинувся втілювати це бажання в життя. Думка матері для нього нічого не важила. Хай як гірко було в цьому зізнаватися самій собі, Ніна розуміла, що виховати сина таким, як мріяла, — сильним мужчиною, своєю підтримкою і опорою, — вона не зуміла. Купаючи його в надмірній любові, вона виростила Дмитрика рослиною-паразитом, яка буйно розквітла егоїзмом. Невдовзі нерішучий опір Ніни було подолано — Ірена отримала харківську прописку.

По тому невістка заходилася встановлювати свої порядки. Свекруху вона по-свійськи називала «Григорівна», хоча та кілька разів несміливо попрохала додати до цього звертання ім’я. З кімнати Григорівну виселили на кухню, де, посунувши стіл до іншої стіни, упритул до газової плитки присунули її старенький диван. Собі молоді придбали нове ліжко з ортопедичним матрацом, витративши на нього рештки грошей від продажу скрипки. У тому ліжку Дмитрик з Іреною й проводили майже весь свій час — син дедалі частіше забивав на лекції, а його дружина покинула роботу у своєму генделі та шукала іншу, престижнішу. До обіду вони спали, потім пили каву й дивилися телевізор, а вночі голосно та пристрасно кохалися. Ніна накривала голову подушкою, але це не заважало їй чути невістчині крики, яка волала, мов охоча до кота кішка.

Коли сусідка з квартири поряд — кремезна білобриса молодиця, більше схожа на чоловіка, ніж на жінку — у вкрай неделікатних висловах попросила присоромити селючку Ірену, обличчя Ніни стало кольору помідорів, якими в сезон підторговувала сусідка. «Ти їй скажи, що це їй не на фермі трахатися, а в городі у прілічному общєстві», — баба-мужик багатозначно зробила акцент на останніх двох словах. Розчервоніла Ніна закивала головою, показуючи свою рішучість дати невістці прочухана, і сховалася за дверима.

«Сором який!» — думала вона, кидаючись порожньою квартирою як звір у клітці. Молодих удома не було — завіялися десь гуляти до центру. Нінин погляд зупинився на ортопедичному ложі розпусти. На мить їй по-дитячому захотілося помститися Ірені, зробити їй якусь шкоду, наприклад, порізати матрац на клапті, але за мить вона сама засоромилась такої думки. Решту дня Ніна розмірковувала про виховну розмову з Іреною.

Коли син із невісткою повернулися з гульок, вона вже спала. Прокинулася від безцеремонно ввімкненого світла і грюкотіння посуду. Глипнула — Ірена лагодилася варити каву. Дмитрик у кімнаті гучно ввімкнув телевізор. Ніна сіла на дивані, пригладила рукою волосся. Невістка її немов не помічала, стояла спиною до неї та мугикала щось над джезвою з кавою.

— Іреночко… — почала було Ніна і замовкла, спі­ткнувшись об Іренин погляд. Та розглядала її з насмішкою, наче свекруха була комахою, яку вона для колекції збиралася пришпилити голкою прямісінько до дивану.

— Ну? — протягнула дівчина і знову відвернулася, утративши до неї інтерес.

Ніна заплющила очі, збираючись із силами, і повела далі:

— Дівчинко, я б хотіла тебе попросити… не знаю, як делікатніше це назвати… бо це помічаю не тільки я, вже й сусіди мені зауваження роблять… Словом, я б хотіла тебе попросити бути тихішою… вночі… Ну, ти ж розумієш, про що я? — вона благально глянула на Ірену.

— Ні, не розумію. — Невістка картинно звела брови догори і округлила очі. — Григорівно, невже я хроплю? — Ірена відверто насміхалася, еротично облизуючи ложку, якою мішала каву.

Ніна