Ірина Смоліч - Пісок у склянці

У Віктора перехопило подих.

— Цього не може бути, — прошепотів він, не в змозі відвести погляду від квітів на сукні.

Дівчинка простягла уперед кулачок, в якому щось стискала, і чітко вимовила:

— Фелікс!

— Що ти сказала? — витріщився на неї Віктор. — Звідки ти знаєш про Фелікса?

— Фелі-і-і-і-кс! — ще голосніше зарепетувала вона та помахала кулачком у повітрі.

Дзвінке відлуння прокотилося кронами дерев.

— Що там у тебе? — Віктор зробив обережний крок назустріч дитині, одночасно намагаючись розгледіти річ, яка була у неї в руці. — Ти хочеш мені щось показати?

Замість відповіді дівчинка повернулася до нього спиною та стала чи то плакати, чи то сміятися; її плечі легенько здригалися, хоча від неї не чулося жодного звуку. Збоку це виглядало лячно, особливо, якщо взяти до уваги незрозуміло стрімкі сутінки в лісі та повне безгоміння. Віктору зробилося не по собі. Звідки дівчина дізналася про Фелікса? Може вона була знайома з Камілою чи навіть вчилася з нею в одному класі? Тоді б це багато що пояснювало, наприклад, їх однакові сукні.

Несподівано дівчинка підняла кулачок над головою і щосили жбурнула у зарості якусь річ. Віктор встиг лише помітити блискучий предмет, з'єднаний ланцюжком з чимось довгастим. Напевно, таким чином вона намагалася відвернути його увагу, тому що вже наступної миті її силует зник за найближчими деревами. При цьому Віктор навіть не поворухнувся: в нього не залишилося сил на ще одне переслідування. До того ж, викинута дрібничка дуже нагадувала флешку, яку він намагався відшукати на місці аварії й отримати яку знову означало б зірвати джек-пот, ніяк не менше.

Проклинаючи геть усе, Віктор, опустився перед кущами на коліна та взявся сантиметр за сантиметром обнишпорювати вологу землю. Він робив це практично у повній темряві. Деякий час йому вдавалося утримувати свій запал, але дуже скоро він відчув, як сили його залишають. Саме тоді пальці й намацали холодний металевий прямокутник на товстому ланцюжку, до якого кріпився маленький ключ. Цей ключ здався Віктору знайомим (звідки він взявся тут?), хоча зараз його більше цікавив прямокутник — та сама флешка, куди він скинув свій новий роман. Вона виглядала як новенька і, судячи з усього, анітрохи не постраждала в аварії. Втім, тут він міг помилятися, і її ще треба було перевірити.

Віктор озирнувся, коли поблизу почувся хрускіт гілок, а з-за дерев випливла знайома фігура в шкіряній куртці та червоній бейсболці.

— Агов, ви там живий? — таксист стер долонею піт з підборіддя, при цьому обличчя його виглядало блідим, а очі — переляканими. — Де вас чорти носять? Ви знаєте, котра година?

— Вибачте, я тут трохи заблукав, — почав виправдовуватися Віктор. — Але я заплачу, ви не хвилюйтеся...

— Не хвилюйтеся? І це все, що ви можете мені сказати? Та ви справжній псих. Якого біса ви поперлися в ліс? — таксист розвернувся й попрямував назад, всім своїм виглядом демонструючи, що не бажає розмовляти.

Віктор пішов слідом.

— Слухайте, я вимагаю елементарної поваги, — його трохи здивувала така реакція. — Можна подумати, мене не було дві години.

Чоловік в куртці зупинився та сердито глянув на Віктора:

— Саме так! Дві години, бісова твоя душа...

— Що ви таке верзете? Ви здуріли?

— Ні, дорогенький, здурів ти. А я забираюся звідси негайно.

Віктор відкрив від здивування рота. Дві години?! Але цього не може бути!

— Ви нічого не плутаєте, шановний? Мене не було дві години?

Цього разу таксист лише махнув рукою і кинув щось на кшталт «З мене досить!»

Віктор у свою чергу обережно подивився на годинник, який показував за чверть до третьої. Тобто, він насправді був відсутній близько двох годин, хоча за його відчуттями пройшло не більше п'ятнадцяти-двадцяти хвилин.

«Просто чудово! Тепер у мене ще й провали в пам'яті! — зітхнув Віктор, знову рушивши уперед. — Добре ще, що цей тип не бачив дівчинку. А то б подумав казна-що, як та навіжена в магазині».

Та раптом йому стало смішно. Безглуздя теперішньої ситуації досягли тієї самої межі, за якою повністю зникає відчуття страху, а сили залишаються лише на те, щоб потішатися з власного божевілля. У підсумку кожна наступна подія набуває все меншу значущість у порівнянні з попередньою, тому що мозок рішуче відмовляється реагувати на виклик. Немов спрацьовує захисний механізм у спробі врятувати розум від непотрібного стресу. У певному сенсі це гуманно, і навіть приємно — бачити світ по-іншому. Мабуть, багато художників у гонитві за натхненням віддали б душу за можливість доторкнутися до іншої реальності. І тільки одна річ здатна все зіпсувати: небезпека, яка підстерігає кожного, хто ступить за певний край. Небезпека, що новий світ виявиться зовсім не таким чудовим, як виглядало спочатку, але ти вже не зможеш повернутися назад, скільки не намагайся.

Останнім часом Віктор дійсно почував себе якось по-іншому. Йому здавалося, що люди більше не розуміють його, в тому числі його близькі, і спроби знайти з ними спільну мову нерідко закінчувалися поразкою. Крім того, речі, які раніше надихали, зараз навіювали сум, а мрії, прагнення — змахували на дурнуваті вигадки. Навіть власні звички вкрай дратували, і Віктору доводилося докладати чимало зусиль, щоб зберігати певний баланс.

Коли йому вдалося вибратися з хащ, дощ повністю вщух, попри те,