Ірина Смоліч - Пісок у склянці

Адже не даремно таксистам приписують особливу інтуїцію: саме вона дозволяє їм безпомилково визначати, з ким і як себе поводити. Щоправда, розгадка могла полягати й в іншому. Коли Віктор сідав до автівки, то не вказав кінцевий пункт, а натомість пообіцяв вказати місце, де потрібно зупинитися, і водієві це могло не сподобатися. У підсумку, ніяких відвертих розмов, а лише тиха музика та похмурі пейзажі за вікном, від чого Віктора почало хилити на сон.

— Зупиніть, зупиніть, — замахав він рукою, коли впізнав місцевість, де сталася аварія. Причому ніяких особливих прикмет у вигляді дорожнього знаку чи перехрестя поблизу не спостерігалося, окрім кинутого край дороги шматка поліційної стрічки.

— Просто тут? — водій з подивом пригальмував біля узбіччя.

— Так, так, саме тут!

— Ну гаразд, — здвигнув він плечима, і вже за мить машина стояла мов укопана.

— Ви можете трохи почекати? Мені потрібно тут дещо зробити.

— Тільки не довго, моя зміна закінчується.

Віктор відчинив дверцята та вибрався назовні. Перше, що впало йому в око, трохи інша погода, ніж зранку: небо, як і раніше, виглядало сіро-сумним, але тепер дмухав поривчастий вітер та накрапав дощ. Віктор обрав момент, коли рух на трасі трохи вщухне, перебіг через дорогу й опинився біля неглибокого яру. Йому вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що він стоїть в тому самому місці, куди «спікірував» його багатостраждальний «Рендж Ровер». Про це свідчили численні вибоїни, а також обгоріла трава і бите скло по всьому периметру. Однак сам автомобіль був відсутній: за словами Ельзи, його ще вночі забрав евакуатор. Хоча від нього навряд чи була б якась користь — якщо флешка вціліла, то не в згорілій машині точно.

Віктор ретельно вивчив залишені автівкою борозни, обстежив сміття на узбіччі, а тоді забрався у колючий чагарник, але все одно нічого не знайшов і тільки роздряпав долоню об гострі шипи й розірвав куртку. Несподівано з боку дерев почувся дитячий сміх. Він пролунав біля крайки лісу у заростях калини, які були густо вкриті стиглими ягодами — улюбленими ласощами птахів в холодну пору — та які росли на відстані приблизно тридцяти метрів від дороги. Віктору дуже не хотілося йти туди. Так, він розумів — іншої нагоди дізнатися правду може й не випасти, нагоди — отримати відповіді на питання, що вже декілька днів не давали йому спокою. А якщо відповіді йому не сподобаються? Якщо всі події це не випадковість, а закономірний підсумок його власних вчинків? Досить згадати збиту ним на дорозі дівчинку.

Віктор підняв комір і неохоче рушив у бік лісу. Поривчастий вітер упереміж з дощем боляче лупцював по обличчю, ноги весь час в'язнули у мокрому ґрунті. Зблизька зарості виглядали ще більш розкішними, і в них спокійно могла сховатися доросла людина, не те, що малеча. Ніби на підтвердження цього в кущах почулося тихе шарудіння.

— Гей, хто тут? — покликав Віктор, не знаючи, чого чекати.

У голові промайнула думка, що то, скоріше за все, вітер гуляє в листі. Проте Віктор все ж таки відсунув у бік гілки та заглянув у невеличкий отвір. Важко сказати, кого саме він очікував побачити, тільки уява чомусь намалювала ту саму маленьку дівчинку, образ якої буквально вкарбувався йому у свідомість.

«Це справжнє божевілля! — чоловік голосно зітхнув, коли збагнув, що в заростях ніхто не ховається. — Я з'їхав з глузду, тому мені ввижається казна-що».

Від усього цього його почало нудити. Та раптом він знову почув сміх, тепер з глибини лісу, і ось тут йому стало по-справжньому моторошно.

Мабуть, ніколи в житті Віктор не відчував нічого подібного. Навіть вчорашня прогулянка біля покинутого будинку зараз здавалася безневинним розіграшем. Його охопив не просто страх, це був надприродний, тваринний жах, якому не знаходилося ніякого розумного пояснення. Наче він провалився під лід і не міг спливти на поверхню, щоб зробити рятівний ковток повітря. Цієї миті Віктор помітив серед дерев маленьку фігурку в білому платтячку, що відразу зникла кудись з поля зору.

— Зачекай-но, не біжи, — крикнув він їй навздогін, трохи розгубившись, але геть забувши про свій страх.

Відповіддю йому став хруст гілок під маленькими ніжками — вочевидь, дівчинка не збиралася зупинятися, — і Віктор з досади закусив губу. Останній раз він грався в кота і мишу, коли навчався у школі. Та вже тоді його обігравав кожен охочий: як у ролі «кішки», так і у ролі «миші». Він взагалі уникав подібних розваг та віддавав перевагу чомусь менш динамічному, наприклад, шахам. Але зараз у нього не було вибору — він мав наздогнати її за будь-яку ціну.

Найважчим виявилося стежити за пересуванням дівчинки. Верткий силует то поставав попереду, то знову танув. Ось вона поруч та наступної миті її вже немає, і лише дитячий сміх, схожий на веселий дзвоник, нагадував, що вона десь поблизу. Від скаженої гонитви у Віктора попливли круги перед очима. Він ніяк не міг позбутися думки, що маленьке бісеня заманює його в ліс. Особливо останні декілька хвилин, коли зарості стали значно густішими, а кущі перетворилися на непрохідні хащі.

Кожен наступний крок давався йому з великими труднощами: ноги постійно чіплялися за корені, що стирчали з землі, обличчя та руки нещадно дряпали шпичаки терну, а важке дихання відмовлялося відновлюватися. Віктор не міг сказати, скільки минуло часу. Саме це поняття тут втратило будь-який сенс. Він втомився і єдине, чого йому хотілося, трохи відпочити, притулившись плечем до дерева. Все одно йому не наздогнати її, його дії безглузді. Але яким же було його здивування, коли виявилося, що дівчинка стоїть від нього в декількох кроках, наче нічого не сталося. І одягнена вона не просто у білу сукню, а у білу сукню з маками — точнісінько таку, як у