Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

навкруги. Вона терла очі, заплющувала та розплющувала їх, але бачила одне й те ж: високе біле ліжко в просторому приміщенні. З вікон через довжелезні білі штори в кімнату ллється сонячне світло. Коло кожного вікна — два крісла з лапатими квітами на оббивці, біля стіни — софа, з такими ж квітами, а поруч з нею — круглий стіл. В кутку — умивальник, а на ньому якісь такі речі, яких Гайді досі не бачила. Але потроху отямилася та зрозуміла, що це Франкфурт. У спогадах промайнув увесь вчорашній день, а насамкінець — настанови управительки: ті, які почула перед тим, як заснути. Гайді зістрибнула з ліжка, вмилася та заглянула по черзі у кожне вікно. Вона неодмінно хотіла побачити небо та землю. За цими довгими портьєрами вона відчувала себе немовби у клітці. Відсунути завісу їй не вдалося, тоді вона пролізла під нею до вікна. Глянути крізь нього вдавалося лише виструнчившись і витягнувши якомога далі шию. Гайді бігала від одного вікна до іншого і ніяк не могла побачити те, що хотіла: перед очима відкривався вид на мури, вікна, знову мури і знову вікна.

Дівчинці стало дуже лячно. У горах вона призвичаїлася вставати спозаранку, щоб гнати кізок на полонину. Прокинувшись, Гайді одразу вибігала на вулицю: глянути на небо, чи воно синє, чи сонечко вже там, чи шурхотять віттям ялини і чи порозплющували очі маленькі квіточки. А тут — бігала від вікна до вікна наче пташка, яка, вперше потрапивши до лискучої клітки, б’ється об її залізні ґрати, намагаючись вирватись на волю, прослизнути межи прутами. Дівчинка пробувала відчинити то одне вікно, то інше, хотіла побачити щось інше крім стін і вікон. Повинна ж бути десь внизу земля, вкрита шовковистою травичкою, останні білі плями снігу, який ось-ось має розтанути. Гайді прагнула це побачити. Проте вікна не піддавалися, як вона не намагалася покрутити і потягнути. Пробувала просунути пальчик під віконну раму, щоб підняти її — надаремно. Пройшло досить часу аж дівчинка збагнула, що вікон їй не подолати і в неї виник інший план: вийти з дому і дійти до трави, яка пробивалася крізь бруківку. Вона пригадувала собі, що бачила травичку, як з тіткою підходила до будинку.

Несподівано хтось постукав, двері прочинилися і в шпаринці з’явилася голова Тінетти, що коротко кинула:

— Сніданок готовий!

Обличчя в покоївки було вельми насмішкуватим, на ньому виражалася скоріше пересторога — не підходити занадто близько, аніж дружелюбне запрошення розділити трапезу. Гайді так і зробила: витягнула з-під столу маленького стільчика, поставила його в кутку й почала спокійно чекати подальшого розвитку подій.

Минуло трохи часу, і ось досить шумно прийшла панна Роттенмаєр, яка знервовано крикнула через двері:

— Аделаїдо! Ти що, не знаєш, що таке сніданок? Виходь!

Таку мову дівчинка зрозуміла краще, тому відразу вийшла й пішла слідом за управителькою. У їдальні на своєму звичному місці вже сиділа Клара, яка скоріше весело, ніж люб’язно привіталася з Гайді, бо очікувала змін за ранковою трапезою. Проте сніданок проходив без будь-яких ексцесів: Гайді цілком пристойно зжувала свій бутерброд. Після сніданку Клару відвезли в покій для навчання. Панна Роттенмаєр звеліла Гайді теж пройти туди й бути там з Кларою, поки не з’явиться пан Кандидат, який розпочне уроки.

Коли діти залишилися наодинці, Гайді відразу спитала:

— Як звідси вийти? Так, щоб відразу на вулицю потрапити?

— Відчинити вікно і подивитися додолу, — відповіла Клара, забавляючись.

— Вікно не відчиняється, — зажурилася Гайді.

— Відчиняється, відчиняється, — запевнила її Клара, — ти просто не вмієш, а я не можу, але попроси Себастяна, коли той буде поблизу.

Гайді відразу полегшало, коли вона дізналася, що вікна все таки можна відчинити і позаглядати назовні: вона ще й досі перебувала під гнітючим впливом своєї кімнати-клітки. Клара почала допитуватися, як Гайді жилося до того, як вона перебралася до міста. Та з радістю розповіла про полонину, кізок, пасовисько, і про все, що було їй милим.

Тим часом прийшов пан Кандидат, проте панна Роттенмаєр не провела його відразу в класну кімнату, як робила зазвичай, в неї була нагла потреба розповісти про всі свої біди. З цією метою вона завела його в їдальню, всілася перед ним і розповіла про халепу, в яку потрапила. Незадовго до описаних подій панна Роттенмаєр написала панові Зеземанну в Париж, де він залагоджував свої справи, мовляв, його донька хотіла б мати при собі подружку для ігор. Вона сама, писала управителька, теж вважає цю ідею досить непоганою, бо на заняттях у Клари буде конкурент, з яким треба буде змагатися в успішності, а у вільний час — приємне товариство. Якщо говорити по правді, ця ідея припала панні Роттенмаєр до душі: вона дуже хотіла, щоб хтось почав замість неї ходити коло хворої дівчинки, спілкуватися з нею. Управительці досить таки набридли постійні клопоти з хворою дитиною. Пан Зеземанн відповів листом, що не має нічого проти бажання доньки, проте ставить вимогу, що дівчинка, яка прийде, буде на повному забезпеченні, й користуватиметься тими самими привілеями, що і його донька. Він не хотів би, щоби в його домі мучилася чиясь дитина.

— Звичайно, таке зауваження господаря зовсім недоречне, — сказала панна, — хто тут хотів би мучити дитину!

Далі вона розповіла, в яку жахливу халепу вскочила з цією подружкою для ігор. І навела приклади, що засвідчували, наскільки у неї відсутні елементарні навички виховання. Тепер пан Кандидат мусить розпочинати свої уроки з абетки, бо й вона почала з того, що навчала дівчинку найпростішим правилам етикету. Склалася фатальна ситуація, і вона, — продовжувала управителька, — бачить лише один порятунок: пан Кандидат заявляє, що ці двоє просто несумісні в навчанні. І навіть якщо пробувати їх учити разом — навчальний процес завдасть значної шкоди обидвом. Тоді пан Зеземанн дасть справі зворотній хід, і дівчинку одразу буде відправлено туди, звідки вона приїхала. Слово пана вчителя вирішальне, бо господареві вже відомо, що дитина прибула, і вона нічого не може вдіяти без його згоди. Проте пан Кандидат