Люсі Мод Монтгомері - Енн із Острова Принца Едварда

а не грошей, і літературні її мрії були ще не заплямовані корисливою сріблолюбною жадобою.

— Ти ж даси мені почитати, правда? — прохально запитала Діана.

— Коли закінчу, я прочитаю оповідання тобі й панові Гаррісону, і чекатиму від вас суворої критики. А більше жодна душа не побачить його аж до самісінької публікації.

— А яким ти хочеш зробити закінчення — щасливим чи ні?

— Я ще не знаю. Хотілося б зробити нещасливим, бо так буде незмірно романтичніше. Але редактори, здається, упереджені щодо сумних закінчень. Професор Гамільтон сказав нам якось, що нікому, крім геніїв, не варто й намагатися писати оповідання з нещасливим кінцем. А я, — скромно підсумувала Енн, — зовсім не геній.

— Я більше люблю щасливі закінчення. Напиши, щоб він побрався з нею, — відповіла Діана, котра, надто після заручин із Фредом, вважала, що саме так мусить завершуватися кожна історія.

— Хіба ти не любиш поплакати над оповіданням?

— Люблю, тільки посередині. А кінець мусить бути щасливим.

— У моєму оповіданні має бути хоч одна жаліслива сцена, — замислено проказала Енн. — Може, нехай Роберт Рей постраждає внаслідок нещасного випадку, і тоді я напишу сцену смерті.

— Не смій убивати Боббі, — засміялася Діана. — Він мій, і я хочу, щоб він був живий-здоровий. Коли треба, то вбий когось іншого.

Упродовж наступних двох тижнів, залежно від настрою, Енн тішилася своїми літературними вправами, а чи то скніла над ними. Часом вона раділа новим блискучим думкам, часом гнівалася, що котрийсь упертий персонаж поводився не так, як належить. Діана не могла цього збагнути.

— Змусь їх поводитися так, як ти хочеш, — казала вона.

— Не можу, — бідкалася Енн. — Ейверіл — така свавільна героїня. Вона каже й робить зовсім не те, чого я від неї сподівалася. І тоді виявляється, що все оповідання зіпсоване, тож доводиться переписувати його спочатку.

Проте кінець кінцем оповідання було завершене й Енн прочитала його Діані під склепінням своєї кімнатки на піддашші. Вона таки зуміла написати «жалісливу сцену», зберігши життя Робертові Рею і тепер, читаючи, раз по раз уважно поглядала на Діану. Діана сягнула висот розуміння й плакала належним чином, проте, коли оповідання добігло кінця, вигляд у неї був розчарований.

— За що ти вбила Моріса Леннокса? — докірливо запитала вона.

— Це ж негативний персонаж, — обурилася Енн. — Я мусила його покарати.

— А мені він найбільше сподобався, — відказала нерозважлива Діана.

— Ні, він мертвий і лишиться мертвим, — ображено мовила Енн. — Якби він не загинув, то продовжував би капостити Ейверіл та Персивалю.

— Так, але ти могла б його перевиховати.

— Це було б неромантично, та й оповідання тоді вийшло б занадто довге.

— Ну, та все одно дуже гарно вдалося. І я певна, що колись воно тебе прославить. А назву ти вже придумала?

— О, так, придумала вже давно. Я назву його «Покута Ейверіл». Гарно, правда? Так пишно звучить. А тепер скажи мені відверто, Діано, ти бачиш якісь хиби в моєму оповіданні?

— Ну… — завагалася Діана, — той епізод, де Ейверіл пече пиріг, здається мені недостатньо романтичним для такої історії. Бо ж пироги пекти кожен може. А я вважаю, що романтичні героїні взагалі не повинні куховарити.

— Та це ж гумористичний епізод, і в оповіданні він — один з найкращих, — заперечила Енн. І можна з певністю твердити, що то була щира правда.

Діана обачно втрималася від подальшої критики, проте пан Гаррісон виявився невблаганним суддею. Передовсім він заявив Енн, що в її оповіданні забагато описів.

— Викинь усі ці барвисті місця, — безжально мовив він.

Енн сумовито відчула, що пан Гаррісон має рацію, і змусила себе викинути з оповідання більшість милих серцю описів, хоч його й знадобилося переписувати тричі, доки вибагливий пан Гаррісон нарешті лишився задоволений.

— Я викинула всі описи, крім заходу сонця, — сказала вона згодом. — Його я просто мусила залишити — він був найкращий з усіх.

— Він не має нічого спільного із сюжетом, — заперечив пан Гаррісон. — Та й навіщо було писати про заможних городян? Що ти про них знаєш? Краще перенести дію до Ейвонлі — змінивши назву, певна річ, бо пані Рейчел Лінд тут-таки й вирішить, що ти зробила головною героїнею саме її.

— Нізащо, — відповіла Енн. — Ейвонлі — найкраще місце у світі, та все ж недостатньо романтичне для таких історій.

— Насмілюся вважати, що романтичні пригоди стаються і в Ейвонлі… як і трагедії, зрештою, — сухо відказав пан Гаррісон. — Та все одно твої герої не схожі на справжніх людей. Вони забагато базікають і надто пишно висловлюються. Там є в тебе місце, де той хлопчина, Дельрімпл, цілих дві сторінки торохкоче, а дівчині й словечка не дає проказати. У справжньому житті вона б йому швиденько гарбуза дала.

— Я в це не вірю, — рішуче заперечила Енн. Потай вона була щиро впевнена, що таке гарне, поетичне освідчення зворушило б серце будь-якої дівчини. І як жахливо було почути, що Ейверіл, статечна й вишукана Ейверіл дала комусь гарбуза. Ейверіл відхиляла залицяння своїх кавалерів.

— Хай там як, — нещадно підсумував пан Гаррісон, — а я не розумію, чого вона не вийшла за Моріса Леннокса. Він був далеко більш підхожим чоловіком, аніж той другий. Моріс чинив кепсько, та все ж робив хоч щось. А Персиваль і часу ні на що не мав, хіба нюні розпускати.

«Нюні розпускати». Це було ще гірше, ніж «дати гарбуза»!

— Моріс Леннокс — негативний персонаж, — гнівно відказала Енн. — І я не розумію, чому він усім подобається більше за Персиваля.

— Персиваль занадто хороший, аж дратує. Коли писатимеш наступне оповідання, додай героєві хоч іскорку людської душі.

— Ейверіл не могла вийти за Моріса. Він був поганою людиною.

— Вона б його виправила. Бо чоловіка можна виправити, коли він не тюхтій. Ну, та мушу визнати, оповідання незле, навіть цікаве. Хоч ти ще й замолода для доброго писання. Почекай років десять.

Отож Енн вирішила, що коли й напише наступне оповідання, то нікому його показувати не буде. Надто вже нищівною виявилася критика. Вона не читала свого твору Гілбертові, хоч і розповіла про нього.

— Якщо оповідання мені добре вдалося, ти побачиш його в журналі, Гілберте, а якщо ні — його не побачить ніхто й ніколи.

Марілла нічого не знала про літературні вправи своєї вихованки. В уяві Енн уже бачила, як читатиме Маріллі оповідання із журналу, чутиме від неї компліменти — бо ж усе можливо в уявнім світі, — а тоді переможно оголосить, що це її оповідання.

І от настав день, коли Енн понесла на пошту великий пухкий конверт, адресований, із розкішною самовпевненістю молодості й недосвідченості, редакторові найбільшого