Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

— Ти, німецьке шпокане м’ясо! — вдаючи ніжний притиск до вуха Ульріки, проскреготів зубами Шульга. — Я покажу тобі!.. Я тобі сьогодні покажу!

Вона не розуміла слів, але злякалася дикої сили в його руках, в його обіймах, спробувала вивільнитися, безпорадно забелькотіла:

— Я… Я не повинна була:., не повинна була цього робити… Я…

— Чого ти не повинна була робити?

— Я… Фюрер сказав, що німці воюватимуть до останнього солдата. І німецька жінка…

— Що німецька жінка?

— Вона теж не… я хотіла сказати: ми теж ніколи не здамося…

— Ви? Не здастеся? Та ви вже здалися! Капітулювали! Ви розгромлені, розтрощені, роз… І ти теж! Ти — так це вже точно!

Сузен, качаючись на своєму округлому капітані, обтанцьовувала завмерлих у міцному стиску Шульгу й Ульріку, сміялася:

— Що вона вам вишепочує, гер майор? Про свого Вернера? Як щодня слухала радіозведення, сподіваючись почути ім’я свого відважного мужа? Спершу звук литавр, а тоді зведення про наші славні, непереможні армії, які невпинно відступають з тактичних міркувань для вирівнювання лінії фронту. І так щогодини. І вперте, до божевілля вирівнювання лінії фронту, бо німці ж так люблять, щоб усе було вирівняне, прямолінійне, спрощене до божевілля! Литаври й щогодинні повідомлення оберкомандо вермахт, а в небі над нами вдень американські літаючі фортеці Б–17, а вночі англійські «ланкастери», — по сто й по тисячі штук… І фосфорні каністри з неба, од яких горить навіть камінь…

— Ну, ти, бачу, ще не згоріла, — відсапуючись, хмикнув Сухоруков.

— Я, може, й згоріла, а наша Ула ні.

— Нічого, згорить і вона, — запевнив Шульга.

Він обіймав Ульріку тільки одною, здоровою рукою, і це рятувало жінку, інакше в неї давно б уже тріщали всі кістки. Тонким жіночим чуттям Ульріка вгадала небезпеку, яка їй загрожує від цього молодого і дужого, як російський ведмідь, майора, але не пробувала випручуватися з його могутнього стиску, а вдалася до типово жіночих хитрощів: несподівано присіла, проринувши крізь тверде кільце чоловічої руки, подала Шульзі свої черевички:

— Прошу вас, гер майор, потримайте мої черевички. Мені так хочеться потанцювати босою!

— Босою? — розгубився Шульга. — Тати що, може, справді циганка?

— Вернер не дозволяв мені танцювати без взуття. Він завжди був такий пристойний, такий солідний…

— Ну, то я дозволяю. Я добрий і дозволяю все. Ти можеш робити все, що захочеш. Дурій, несамовитій, безчинствуй. А тоді я зроблю з тобою все, що забагнеться. Згода? Я зроблю тебе азіатською жінкою. Розумієш? Азіатською!

— Азіатською? Але чому азіатською?

Вона вже танцювала довкола нього боса, зваблива, страшне тепло від жінки і ще страшніша її приступність і близькість. Шульга наставив на Ульріку зігнуту в лікті здорову руку, мовби окреслюючи просторове коло, за межі якого жінка не мала права видобуватися, важко насунувся на це тричі пожадане і тридцять три рази ненависне і зневажуване тіло.

— Так треба! Ти знаєш, які ночі в Азії? Нічого ти не знаєш! І всі ваші вояки ні біса не знали, коли брязкотіли на своїх сірих танках у наші степи. Ваші танки… Німецька сталь, а тепер під моїми пальцями німецьке шпокане м’ясо! Наші ночі гримлять тисячократно гучніше за все ваше прокляте залізо… Я покажу тобі, які в нас ночі…

— О, гер майор! Мені так страшно! Але я…

— Але ти? Тобі хочеться танцювати босою? Ну то танцюй! Ти, хтива самице, фашистська утроба, безплідні німецькі чресла! Капітане Сухоруков, створи умови! Прибери свою лярвочку! Дай простір для мого розпрошпоканого м’яса!

— Саме час підзарядити акумулятори! — зраділо тицьнувся на стілець капітан. — Сузі, вип’єш? Майоре, що ми вип’ємо?

— Наливай, там буде видно! — Шульга сидів спиною до столу, не міг відірвати погляду від жінки в темному шовку, яка самотньо пливла в тісному просторі, заколисувана солодкими хвилями оксамитового чоловічого голосу, що, здавалося, напливав сюди, в потрощену, поїжачену уламками жорстокого німецького заліза Європу з–за океану, з нереальної, казкової, власне, мовби й зовсім не існуючої Аргентини, король танго, Сузен назвала його, але що ім’я? Шульга заздрив тому незнаному чоловікові, як заздрив генералам з гавкітливими, мов у маршала Ворошилова, голосами, як заздрив усім, хто може зачаровувати, вести за собою, посилати поперед себе в рай і в пекло, на радість і на згубу, на життя і на смерть.

Сузен крутнулася біля капітана, вхопила бокал, оббігла стіл, пурхнула на стілець поруч з Шульгою.

— Гер майор, ви мене зачарували!

Шульга засміявся. Відверто й зневажливо. Чи йому не знати механізмів оцих так званих зачарувань? І хіба неоднакові вони з обох боків фронту? Скільки бачив він за ці три криваві роки жінок, які наважувалися сторч головою стрибати в тисячні чоловічі натовпи! Для його незіпсованої душі всі вони всуціль видавалися порочними, розпусними, бридкими. Патріотизм, священний обов’язок? Тоді чому ж неодмінно все кінчалося ночами в командирських бліндажах і на командних пунктах? Любов? Але чому не до рядових солдатів, не до сержантів і навіть не до лейтенантів, а тільки до майорів, полковників, генералів? І так само, як чоловіки видавалися Шульзі неживими предметами, в жінках майже завжди бачив він щось майже нелюдське, фальшиве, відворотне. Юлія не була схожою на жодну з жінок, яких згодом зустрічав Шульга, вона вивищувалася над грішним світом, мов свята, гріха на собі не мала ніякого, вся в чистоті й сяянні, яке долинало з глибин Азії навіть сюди, до Європи, і, може, відблиск того сяйва впав на Ульріку, не знати, за якими природними та понадприродними законами, і тепер ця чужа, власне, ворожа Шульзі жінка ставала (чи могла стати) для нього — хоч на невловиму мить — мовби тою, якої не міг би забути навіть мертвий, убитий, розстріляний, спалений живцем у танку.

І тому такою обурливо–недоречною була ця гарнізонна курвочка, що мала нахабство називатися рідною сестрою Ули.

— Ану, марш до капітана! — засичав Шульга до Сузен. — Чого розсілася? Іди, зупини цю німецьку шарманку, хай Ула спочине. Геть з цього стільця! Це її місце!

— Гер майор такий неґречний, — надула губи Сузен. — Ви проганяєте мене? Гаразд. Я піду до капітана. А патефон зупиниться сам. Це прекрасний німецький автоматичний патефон. Він зупиниться, щойно Гардель доспіває своє чарівне танго. Але зверніть увагу, гер майор, Ула зовсім не вміє танцювати. Бо її Вернер, гладкий і сонний Вернер, не вмів танцювати і не хотів, щоб ми