Автор невідомий - Народні казки - Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

— А я води тобі не дам!

І так на дівчину закричав, здубав ногами, похитав головою, що вона злякалася й втекла. Коли перебродила бистру ріку, зачерпнула води і принесла додому.

— Може, від цієї води одужаєте, мамо?

Мати надпила трошки, сумно похитала головою та й сказала:

— Ой, то не тота вода…

І тоді призналися обидві сестри, що були вони в лісі, знайшли криницю, але Чудилище-Страшилище води не дає, хоче, аби за ту воду заміж за нього йти. А наймолодша сестра Марійка слухала-слухала та й каже:

— Всі мене мають за найменшу, але я таки піду, може, води принесу.

Мати говорить:

— Не йди, донько, бо побачиш там Чудилище-Страшилище та й злякаєшся.

— Мамко, а коли по тебе Смерть прийде, то я не злякаюся?

— Ну то йди, дитино.

Взяла Марійка збаночок, перейшла високу гору, перебрела бистру воду, зайшла в ліс та й стала над глибокою криницею. Води не бере, а дивиться, де Чудилище-Страшилище. А Чудилище-Страшилище виходить до неї з лісу та й питає:

— То й ти прийшла по воду?

— Прийшла, бо моя мама хвора, а вона мені мила й дорога.

— То твої сестри приходили сюди?

— Мої.

— Ага, то їм мати немила, раз вони злякалися мене й повтікали? Я хочу, аби ти заприсяглася, що будеш моя до смерті, бо інакше води не дістанеш.

Стала Марійка, подумала-подумала, що тяжко з таким жити, але каже:

— Присягаюся тобі.

— Ну, бери воду й неси матері, най видужує. А через три дні в оцю пору, аби-с прийшла сюди — будемо вінчатися.

Тяжко їй стало, але ще тяжче було б, якби мати вмерла. Зачерпнула повний збаночок води, принесла й дає мамі. Мати напилася, усміхнулася, встала з постелі, простягнула свої руки, пройшлася, покремизувала плечі та й каже:

— Ця водиця з тієї криниці. Я — здорова.

— Добре, мамочко. Але рихтуйте мені придане, бо я через три дні від вас відходжу.

— Та куди, дитино?

— Я Чудилищеві-Страшилищеві заприсяглася бути за дружину.

— Йой, дитино моя дорога, як ти будеш з Чудилищем-Страшилищем жити?

— Нічого, коби ви були здорові, а я вже буду якось мучитися. Така моя доля.

Попрощалася з мамою, з сестрами й пішла. Приходить під круту високу гору, а там золотий кінь прикляк перед нею на коліна й каже:

— Сідай, Марійко, в моє сідло, я тебе через високу гору перевезу.

— Я боюся, що ти мене кудись завезеш, а я заприсяглася Чудилищеві-Страшилищеві на ту й на ту годину в лісі коло криниці бути.

— Сідай, не бійся. Це він вислав коня по тебе.

Сіла вона на золотого коня й вмить перелетіла високу гору. Злізла з коня над бистрою рікою, а там човен золотий, а в човні стоїть хлопець такий гарний, молоденький і каже:

— Сідай, дівчино, в човен, перевезу тебе через ріку.

— Ні, леґеню, я з тобою не сяду.

— Чого?

— Я заприсяглася Чудилищеві-Страшилищеві до смерті його бути.

— Він вислав мене, аби тебе перевезти.

Сіла в човен, переплила бистру ріку, прийшла в лісі до глибокої криниці, а там розлилася перлова вода. Марійка дивиться, а в криниці миготить щось світле: Враз Чудилище-Страшилище падає в криницю, Марійка хапає його ззаду й не дає потонути. Він борсається у воді, а на її вбогу одежу бризкають перли — де впаде крапля, там робиться золота квітка, срібна, діамантова. Скоро стало на ній сяяти дорогоцінне каміння, але Марійка тримає далі Чудилище-Страшилище, аби не потонув. Почала Марійка рятувати його. І коли вирятувала з води, то вийшов з криниці такий гарний царевич, якого ні в книжках описати, ні в казці розказати. Обняв її, поцілував, а тоді дав перстень і сказав:

— Підемо тепер. Марійко, до твоєї матері.

Прийшли вони, а мати закрила очі рукою, бо від дорогого каміння, від золота на одязі Марійки й царевича дуже било сяйво.

І мама й сестри не на жарт злякалися, бо не впізнали Марійку. Питають:

— Що ви, люди, від нас хочете?

— Благословення під вінець, мамо, — сказала Марійка.

Тут мати її впізнала. Поблагословила. І відбулося велике весілля. Я там була, все бачила й чула. Ну й настала така пора, що я й до вас прийшла, до цієї ось хати попала, аби-м вам оцю казку розказала.

Вам — казка, а мені бубликів в'язка.

Син побережника

Служив у пана один побережник. Раз лиш пішов він у ліс і заблудився. Блудив, блудив і знайшов млаку. «Десь тут вода має бути», — думає. Дивиться — так і є: високий, товстий дуб, а під дубом криниця, що запала листом.

Вкляк він на коліна й вигрібає листя. Коли вода очистилася і він нахилився, аби напитися, почувся голос із-за дуба:

— Не пий!

Злякався побережник, але сказав:

— На те вона тут і є, аби пити.

А з-за дуба той же голос:

— Продай мені те, що в тебе вдома є, а ти не знаєш. Дам стільки грошей, скільки хочеш, не треба буде в пана служити ні тобі, ні твоїм дітям, ні внукам.

Подумав собі чоловік і погодився.

Рівно через дев'ятнадцять років те, що він продав, мало бути на цьому місці.

Побережник напився води, зайшов за дуба подивитися, хто з ним розмовляє, і побачив старого діда, по шию закутого в залізо — лише голову видно. Старий сказав, де гроші, побережник набрав їх, скільки хотів, та й пішов. Дід ще й дорогу показав.

Прийшов побережник додому, гроші заховав у стодолі в солому, а сам увійшов до хати, сів біля столу і думає.

Жінка його питає:

— Чого ти такий сумний?

Тоді він каже:

— Я щось нині продав, а не знаю що.

— Як то — продав, а не знаєш що?

— А так, продав те, що є вдома, а я не знаю.

— Ти продав у мені дитину, — злякалась жінка. — Того і того місяця я зайшла у тяготу.

Сумували обоє, плакали, але зарадити горю не могли.

Уродився у них хлопчик, гарний-прегарний. Перебув років сім і пішов до школи. Понад усіх дітей він найкраще вчився.

Як минуло йому вісімнадцять, настала пора вести до діда.

Жінка плаче, чоловік плаче, і хлопець плаче, бо батьки плачуть, але що робити? Взяв батько сина за руку і повів до того дуба. Як віддав його дідові, то так заридав із жалю, що аж земля затремтіла.

Каже дідо:

— Не плач. Я його купив не на вічно, а лише на дев'ять діб. Іди ще набери собі грошей і вдома господарюй.

А був той дідо царем і