Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

— Ви ставите переді мною розкішний частунок, — усміхнулася Леслі. Невдовзі, коли годинник пробив десяту, вона поволі й неохоче підвелася.

— Мені час іти. Я й не знала, що вже так пізно. Капітан Джим завжди каже, що посидіти годинку — то недовго; а я просиділа дві — і, ох, які це були приємні години, — щиро додала вона.

— Приходьте якнайчастіше, — відповіли Енн і Гілберт. Вони теж підвелися й тепер стояли обіч у світлі камінного полум’я. Леслі дивилася на них — щасливих, молодих і сповнених надій, — на втілення того, чого їй завжди бракувало й бракуватиме. Світло в її очах та усмішці згасло, зникла юна безтурботна дівчина — тепер то знов була сумна, скривджена жінка, що відповіла на запрошення майже холодно й пішла до себе із прикрою поспішністю.

Енн дивилася їй услід, аж доки силует її розчинився в морозній, туманній і тінистій ночі, а тоді неквапно повернулася до власного світлого вогнища.

— Вона така вродлива, правда, Гілберте? Її коси зачаровують мене. Панна Корнелія каже, що вони сягають їй стіп. Рубі Джилліс мала гарні коси, проте в Леслі вони живі. Кожне пасмо — наче живе золото.

— Так, вона дуже вродлива, — погодився Гілберт палко, аж Енн закортіло, щоб його захват був бодай трохи стриманіший.

— Гілберте, мої коси подобалися б тобі більше, якби були такі золоті, як у Леслі? — сумовито запитала вона.

— Я нізащо у світі не хотів би, щоб вони змінили колір, — відповів Гілберт, підтверджуючи ці слова одним чи двома вагомими доказами. — Ти не була б Енн, якби мала інші коси — золотаві чи ще будь-які, крім…

— Рудих, — мовила Енн із відчуттям понурого задоволення.

— Так, рудих — щоби підкреслити теплоту цієї молочно-білої шкіри та ясних сіро-зелених очей. Золоті коси геть не личили б вам, королево Анно… моя королево Анно… королево мого серця, життя й дому.

— Тоді ти можеш вихваляти коси Леслі, як захочеш, — великодушно зглянулася Енн.

Розділ 13

ПРИМАРНИЙ ВЕЧІР

Тиждень потому Енн вирішила побігти крізь поля до будинку понад струмком і відвідати Леслі Мур. То був вечір сірого туману, що прокрався із затоки, огорнув собою гавань та долини, і важкою хмарою навис над осінніми луками. Десь поза туманом ридало й здригалося море. Енн побачила гавань Чотирьох Вітрів новою — загадковою, чарівливою й таємничою, — проте нині їй було самотньо. Гілберт поїхав аж до наступного дня на загальний з’їзд лікарів у Шарлоттауні. Енн відчайдушно хотілося провести кілька годин із подругою. Капітан Джим і панна Корнелія були чудовими людьми, та молодь прагне товариства молодих.

— Якби ж до мене могли забігти Діана, Філ, Пріс чи Стелла, — мовила собі Енн, — як то було б добре! Нині такий примарний вечір. Я певна, що, якби розсунути цю пелену туману, можна було б уздріти, як усі кораблі, що виходили будь-коли з гавані Чотирьох Вітрів у свій останній, фатальний рейс, нині вертаються до неї із загиблими командами на палубах. Здається, що за цим туманом чигають незліченні таємниці — наче всі тепер уже колишні покоління жителів затоки оточили мене й поглядають крізь сіру завісу. Якби милі померлі господині цього дому вирішили відвідати його, то прийшли б саме такого вечора, як нині. Якщо я посиджу тут іще трохи, то побачу одну з них навпроти мене в Гілбертовім кріслі. Нині тут незатишно. Навіть Гог і Магог нашорошили вуха, мовби слухаючи кроки невидимих гостей. Побіжу-но я до Леслі, поки ще не залякала себе власними фантазіями, як то було колись із Лісом Привидів. Нехай мій маленький Дім Мрії зустрінеться нині з колишніми своїми пожильцями. Моє хатнє вогнище перекаже їм вітання від мене… вони підуть, доки я повернуся, і мій дім знову буде моїм. Я певна, нині в нього зустріч із минулим.

Отак, підсміхаючись із власної бурхливої уяви, та все ж відчуваючи холодок уздовж спини, Енн послала повітряний цілунок Гогові й Магогу, і вислизнула за поріг, у туман, із журналами для Леслі під пахвою.

— Леслі гине за журналами й книжками, — сказала їй панна Корнелія, — та майже ніколи їх не бачить — не може собі дозволити ні купувати, ні передплачувати. Вона страхітливо бідна, Енн, рибонько. Не знаю, як вона живе на ту мізерну орендну плату за ферму. Леслі ніколи не нарікає на безгрошів’я, та їй, звісно, тяжко. Усе життя її мов переслідує нужденність. Їй було байдуже до того, коли вона була вільна й повна честолюбних сподівань, але тепер це мучить її, повірте мені! Я рада, що вона так гарно й весело провела вечір у вас у гостях. Капітан Джим сказав мені, що мусив ледь не силоміць надіти на неї пальто й капелюха й виштовхнути надвір. І ви зайдіть до неї теж, не зволікайте. Інакше вона вирішить, що ви не хочете бувати в неї через Діка й знову заховається, мов равлик, у свою мушлю. Дік — велике, нешкідливе дитя, але той його дурносміх часто діє людям на нерви. На щастя, у мене ніяких нервів немає. Дік Мур подобається мені тепер більш, ніж тоді, коли був у здоровому глузді — хоча різниця невелика, бачить Бог. Я була в них одного разу під час прибирання — допомагала Леслі й узялася смажити пончики. Дік крутився коло мене, щоб і собі вхопити попоїсти, як завжди — аж раптом поцупив пончика — страшенно гарячого, я щойно витягла його з олії — і впустив мені ззаду на шию, коли я нахилилася. А потім знай реготав. У ту мить, Енн, рибонько, я мусила прикликати всю свою істинну віру, щоб не вилити гарячу олію зі сковорідки йому на голову.

Квапливо пробираючись крізь морок, Енн і собі сміялася із гніву панни Корнелії. Проте цього вечора сміх її був вимушений і невеселий; отож, до будинку поміж верб вона добігла вже цілком серйозна. Усюди було тихо. Парадна частина будинку здавалася темною й безлюдною, тож Енн прослизнула до бічних дверей, що вели просто з ґанку до невеличкої вітальні, і завмерла, вражена.

Двері були відчинені. У глибині тьмяно освітленої кімнати сиділа Леслі Мур, поклавши руки на стіл, а голову на руки, і ридала — гірко, хрипко, здушено, немовби страшний пекучий біль намагався вирватись назовні з її серця. Старий чорний пес сидів коло її ніг, поклавши морду їй на коліна, і дивився на неї великими очима, повними німого болю, благального співчуття й відданості. Енн