Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

перелякано відсахнулася. Вона відчувала, що не має права втручатися в цей вияв горя. Серце їй боліло від співчуття, якого вона не могла висловити. Увійти в дім означало назавжди відрізати собі шлях до дружби й допомоги Леслі. Щось підказувало Енн, що ця горда зневірена жінка ніколи не пробачить тому, хто застане її у цьому нестримному відчаї.

Енн тихенько спустилася з ґанку й вислизнула на вулицю. Віддалік у темряві вона почула голоси й уздріла тьмяний промінь світла. До хвіртки підійшов капітан Джим із ліхтарем та ще один чоловік, у якім вона впізнала Діка Мура — високий, рум’яний, круглолиций, гладкий і з порожнім, відсутнім поглядом. Навіть у неяскравому світлі ліхтаря Енн помітила якусь дивину в його очах.

— То ви, пані Блайт? — запитав капітан Джим. — Дарма, дарма ви самотою вийшли в такий вечір. Ану ж заблукаєте — хіба важко в такому тумані? Заждіть, я проведу додому Діка, вернуся й буду світити дорогою вам. Не хочу, щоби лікар Блайт довідався, що ви пішли прямісінько за мис Лефорс.[19] Так уже було з одною жінкою сорок років тому… То ви заходили до Леслі? — запитав він, коли знов повернувся до неї.

— Я не насмілилася, — відповіла Енн і переказала те, що вздріла мимохіть. Капітан Джим зітхнув:

— Бідне, бідне дитя! Вона так рідко плаче, пані Блайт — надто відважна для того. Певно, вже їй зовсім зле, коли заплакала. Такі вечори бувають важкі для жінок, що багато смутку в житті спізнали. Чимось вони мовби як нагадують нам про все, що ми вистраждали… усе, чого боялися.

— Цей вечір повен привидів, — здригнулася Енн. — Ось чому я прийшла. Захотіла потиснути людську руку й почути людський голос. Здається, нині довкола стільки всього нелюдського — навіть у моїм милім домі. Усі ці привиди просто виштовхали мене за двері. От я й побігла сюди, щоби провести час у товаристві собі подібних.

— Але ви правильно вчинили, що не зайшли, пані Блайт. Леслі б розсердилася — навіть і тоді, якби я зайшов разом з Діком, а я був би так і зайшов, якби вас не зустрів. Нині я забрав Діка до себе на цілий день. Я так роблю, коли тільки можу, щоб Леслі допомогти.

— У нього щось дивне в очах, чи не так? — запитала Енн.

— Ви помітили? Так-таки є, одне око синє, друге каре. Такі очі були в його батька. Це прикметна риса всіх Мурів. Вона й підказала мені, тоді вперше, на Кубі, що переді мною Дік Мур. Якби не очі, я був би його й не впізнав — так він погладшав, і борода з’явилася. Ви, певно, знаєте — це я знайшов його й привіз додому. Панна Корнелія каже, що я зробив це мовби як дарма — але я не згоден. То було правильне рішення — правильне й тим єдине. Тут я не сумніваюся. Та серце в мене, старого, за Леслі болить. Їй тільки-но двадцять вісім, а хліба на сльозах замішала вже більше, ніж інші за вісімдесят літ.

Деякий час вони йшли мовчки. Потім Енн проказала:

— Знаєте, капітане Джим, я чомусь не люблю ходити отак, з ліхтарем. У мене тоді виникає моторошне відчуття, буцім просто поза колом світла, на самім його краю, чигають лиховісні, хитрі створіння, що дивляться на мене з тіні лютими очима. Воно знане мені ще з дитинства. Але чому? Я ніколи не відчуваю цього в справжній темряві… коли вона огортає мене. Тоді мені зовсім не страшно.

— Я й сам собі теж таке відчуваю, — визнав капітан Джим. — Певно, коли темрява з нами поруч — тоді вона друг. А коли ми її немовби як відштовхуємо, відділяємося від неї ліхтарем, — вона стає ворогом. Але зараз туман розвіється. Чуєте — онде вже дме західний вітер. Доки ви повернетеся, у небі засяють зорі.

Вони справді засяяли, і коли Енн переступила поріг свого Дому Мрії, червоні жарини ще мерехтіли у вогнищі, а всі примари здиміли безслідно.

Розділ 14

ЛИСТОПАДОВІ ДНІ

Калейдоскоп яскравих барв, що впродовж кількох тижнів паленів на пагорбах уздовж гавані Чотирьох Вітрів, поступився місцем ніжним сіро-блакитним тонам пізньої осені. Надійшли дні, коли поля й узбережжя вкривалися завісою мрячних дощів, або тремтіли під подувом сумного морського вітру… і штормові ночі, коли Енн прокидалася й молилася, щоб жоден корабель не прибило до похмурих скель на північнім березі, оскільки тоді навіть великий, надійний маяк, світло якого так відважно мерехтіло в темряві, не допоміг би йому ввійти до безпечної гавані.

— У листопаді я часом боюся, що весна більше ніколи не настане, — зітхала вона, тужливо споглядаючи безнадійну злиденність своїх побитих морозом та обшарпаних дощами клумб. Веселий садок дружини шкільного вчителя тепер був тьмяний і жалюгідний, осокори й берези «скинули вітрила», як висловився про них капітан Джим. Проте сосновий ліс за будинком лишався незмінно зеленим, і навіть у листопаді й грудні випадали часом світлі, погожі дні сонячного сяйва та бузкових туманів, коли вода в гавані витанцьовувала й блискотіла весело, наче влітку, а затока барвилася в такий ніжно-синій колір, що всі шторми й буревії здавалися лиш давнім сном.

Багато осінніх вечорів Енн і Гілберт провели на маяку, завжди привітнім і веселім. У всіх його закутках мовби ховалися сонячні промені, навіть тоді, коли східний вітер виводив сумовитих пісень, а море лежало мертвотно-сіре.

Можливо, причиною тому був Перший Помічник у своїх пишних золотавих шатах. Він був такий осяйно-велетенський, що ніхто й не згадував про брак сонця, а його гучне муркотіння слугувало приємним акомпанементом сміхові й розмовам, що точилися коло каміна в капітана Джима. У капітана з Гілбертом відбулося тими вечорами багато довгих і жвавих дискусій на теми, недоступні пізнанню.

— Я люблю міркувати про всякі питання, хоч і не здатен відповісти на них, — мовив капітан Джим. — Батько мій стояв на тім, що ми не повинні думати про незбагненне, але якби ми, лікарю, таки не думали, то й поговорити ледве мали би про що. Певне, з тих наших розмов боги сміються, та нехай — треба тільки пам’ятати, що ми лише люди, і не уявляти й себе богами, що знають добро та зло. Ні нам, ані іншим ці наші міркування не зашкодять, тож поміркуймо нині, лікарю, іще про кілька «що», «чому» і «як».

Доки вони міркували, Енн слухала їхню розмову чи мріяла. Часом на маяку до них долучалася Леслі, і вони з Енн блукали вздовж берега в таємничих,