Едвард Ваді Саїд - Орієнталізм

— велике розмаїття поезії, вчених дискусій та народних забобонів 40. На той час Близький Схід був уже повністю включений у загальну картину світу, як вона бачилася латинським християнством, — тут можна навести приклад «Пісні про Роланда», де описується, як сарацини поклоняються Магометові й Аполлонові. Десь близько середини п’ятнадцятого сторіччя, як переконливо показав Р. В. Саутерн, для серйозних європейських мислителів стало очевидним, «що треба було б налагодити якісь стосунки з ісламом», який знову грізно нагадав про себе, збройно вдершись у Східну Європу. Саутерн розповідає про драматичний епізод, який стався між 1450-м і 1460-м роками, коли четверо вчених мужів, Іоанн Сеґовійський, Микола Кузанський, Жан Жермен та Еней Сільвій (Пій Другий) зробили спробу налагодити контакти з ісламом через contraferentia, або «конференцію». Це спало на думку Іоанну Сеґовійському: малося організувати конференцію, на яку було б запрошено чільних представників ісламу і де християни б спробували навернути на свою віру всіх без винятку мусульман. «Він дивився на цю конференцію як на інструмент, наділений не тільки строго релігійною, а й політичною функцією, і він вигукнув слова, які пробудили б живий відгук і в сучасних серцях, що навіть якби така конференція розтяглася на десять років, вона коштувала б менше і завдала б менше шкоди, аніж війна». Ті четверо так і не змогли досягти {86}між собою згоди, але вказаний епізод уявляється критичним у тому розумінні, що він був справді добре обміркованою спробою — частиною загальноєвропейської ідеї, яка неодноразово виринала на поверхню від Беди Достошановного до Лютера — умовити репрезентативний Схід постати віч-на-віч із Європою, спробою організувати змістовну зустріч між Сходом і Європою, зустріч, під час якої християни незаперечно довели б мусульманам, що іслам — це тільки перекручена версія християнства. Саутерн доходить такого висновку:

«Для нас цілком очевидною уявляється неспроможність будь-якої з цих систем думки (європейсько-християнської) дати задовільне пояснення феноменові, який вони заповзялися пояснити [ідеться про іслам], — а ще менше, вплинути на перебіг реальних подій у вирішальний спосіб. На практичному рівні події ніколи не були ані такими добрими, ані такими поганими, як то провіщали найпроникливіші спостерігачі; і, мабуть, тут варто зазначити, що вони ніколи не складалися ліпше, аніж тоді, коли найавторитетніші судді впевнено очікували щасливого кінця. Чи відбувався бодай якийсь проґрес у християнських знаннях про іслам? Я повинен висловити свою переконаність у тому, що таки відбувався. Навіть якщо суть проблеми вперто залишалася прихованою від зору, її формулювання ставало все змістовнішим, усе раціональнішим, усе більш прив’язаним до досвіду... Вчені-схоласти, які трудилися над розв’язанням проблеми ісламу в середні віки, так і не змогли знайти цього розв’язання, що його вони так наполегливо шукали і так прагнули; але вони започаткували й розвинули спроможність думки та силу зрозуміння, які для інших людей і в інших галузях науки ще можуть виявитися успішними» 41.

Проте найкраща частина аналізу Саутерна, і тут і деінде в його короткій історії західних поглядів на іслам, це, коли він показує, що в кінцевому підсумку саме західне невігластво стає більш витонченим і складним, а не сукупність позитивного західного знання, обсяг і адекватність якого, здавалося, мали б зростати та збільшуватися. Бо фікції мають власну логіку і власну діалектику зростання й занепаду. На характер Магомета в середні віки було навалено цілу купу епітетів та ознак, які відповідали {87} «характеристикам пророків дванадцятого сторіччя, що справді з’явилися тоді в Європі, проповідуючи ідеали «вільного духу» і збираючи навколо себе юрби послідовників». Аналогічним чином, оскільки на Магомета дивились як на розповсюдника фальшивого Одкровення, він також зробився символом розбещеності, розпусти, содомії та цілого букету добірних якостей віроломства, які «логічно» виводилися з його доктринальної омани 42. Таким чином, Схід зображувався, так би мовити, в постатях та в образах, що були все конкретнішими і все краще відповідали певним вимогам Заходу, на відміну від тих, що їм передували. Виглядало так, ніби, обравши одного разу Схід за місце, зручне для втілення нескінченного у скінченні форми, Європа вже не могла відмовитися від цієї звички; такі поняття, як «Схід», «араб», «мусульманин», «індус», «китаєць» абощо стали сприйматись як повторювані псевдоінкарнації якогось великого ориґіналу (Христа, Європи, Заходу), причому припускалося, що вони тільки імітують цей ориґінал. Лише витоки цих досить-таки нарцистичних західних уявлень про Схід змінювалися з плином часу, а не їхній характер. Так, наприклад, ми бачимо, що в дванадцятому і тринадцятому сторіччях переважна більшість європейців вважали, що «Аравія розташована на краю християнського світу і править за природний притулок для єретичних злочинців» 43 і що Магомет був лукавим відступником, тоді як у двадцятому сторіччі відомий учений-орієнталіст, ерудований фахівець знаходить за можливе цілком серйозно стверджувати, що іслам — це по суті не більш як другорядна аріанська єресь 44.

Наш початковий опис орієнталізму як галузі наукового знання тепер набуває нової конкретності. Галузь часто уявляється як щось замкнуте, обмежене. Ідея репрезентації театральна за своєю суттю: Орієнт — це ніби сцена, на якій виставлений весь Схід. На цій сцені виступають актори, чия роль — репрезентувати більші сутності, від яких вони походять. Таким чином, Орієнт уявляється не якоюсь необмеженою протяжністю поза знайомим європейським світом, а досить-таки обмеженим полем, театральною сценою, приєднаною до Європи. Орієнталіст — це тільки індивідуальний фахівець у галузі знання, за яке несе відповідальність Європа в цілому; це виглядає {88} так, що публіка в історичному й культурному плані відповідає за (і відповідно реаґує на) драми, які в технічному плані ставить на сцені режисер. За лаштунками цієї орієнтальної сцени чекає своєї черги багатющий культурний репертуар, чиї персонажі та декорації пробуджують в уяві казково багатий світ: Сфінкс, Клеопатра, Едем, Троя, Содом і Гоморра, Астарта, Ісіда й Осіріс, Шеба, Вавилон, духи, маги, Ніневія, пресвітер Іоанн, Магомет і десятки інших; місцевості, відомі в деяких випадках лише за своєю назвою, напівуявні, напіввідомі; страховища, дияволи, герої; жахіття, втіхи, жадання. Європейська уява щедро живилася з цього репертуару: між середніми віками та вісімнадцятим сторіччям такі великі автори, як Аріосто, Мільтон, Марло, Тассо, Шекспір, Сервантес, автори «Пісні про Роланда» та «Поеми про Сіда» щедро черпали з цих східних багатств, водночас загострюючи лінії та контури образів, ідей та персонажів, що населяли той міфічний край. Крім того, велика частка представників тієї галузі, яка вважалася серйозною орієнталістською наукою в Європі, спресовували й використовували ідеологічні міфи навіть тоді, коли складалося враження, що наука робить великий поступ.

Знаменитим прикладом того, як драматична форма та вчена образність об’єднувалися в