Даніела Стіл - Диво

Квінном стала для неї могутнім джерелом сили й душевного спокою, та й для Джека також. Саме Квінн був для обох чимось на кшталт якоря. Джек був спільною ланкою для них усіх. А Меггі несла світло, радість, добро для Квінна значно більшою мірою, ніж вона могла подумати чи уявити собі. Він радів від тепла її душі, від її енергії, стриманого гумору та від її доречних дотепів. Але понад усе його приваблювали її ніжність і здатність до співчуття, спрямованого до нього і Джека. У ній було щось материнське, а обидва чоловіки — і Квінн, і Джек, — самі того не усвідомлюючи, потребували саме цього і навіть тужили за чимось таким. Вона ніби стала підтримкою для двох загублених хлопчаків, якими кожен із них був до того, як усі зустрілись. А тепер вони всі стали сильніші.

Меггі довідалась від Джека, що того тижня Квінн виходив у море і протягом двох днів плавав уздовж берега. Він повернувся додому у п’ятницю вранці й був у доброму гуморі, коли вони зустрілись увечері. Він розповів їм про це, а також відзвітував про стан будівництва його власного вітрильника в Голландії. Все рухалося згідно з планом, і Меггі раділа за нього, хоча вже й починала думати зі страхом, що воно буде, коли він поїде звідси назавжди. Так, вони й надалі зможуть бачитись із Джеком, але Джек, здається, почав дуже серйозно ставитись до жінки, яку зустрів, і вона знала, що одного дня в його серці більше не залишиться місця для неї. Звичайно, кожен із них має власний життєвий шлях, яким варто просуватись уперед. Але зараз їм усім так добре зустрічатись.

На вихідні вона знову плавала з Квінном на «Моллі Б», а коли в суботу ввечері він проводжав її додому, то запросив знову плавати з ним наступного тижня. Він уже почав показувати свій дім покупцям і не хотів бути присутнім під час огляду. Було важко повірити, що вже початок травня. Їй не було чого робити, тож вона погодилась поїхати з ним. Меггі сказала йому, що стала фанаткою вітрил і насолоджується кожною хвилиною в морі.

Команда давала їм можливість побути наодинці, розмовляючи з ними тільки якщо вони того самі хотіли. Вони разом тихо йшли вниз уздовж узбережжя, а після обіду Меггі лягла на палубу поряд із Квінном і заснула, а коли прокинулась, він також сопів уві сні поряд із нею. Коли вона глянула на нього, то посміхнулася сама собі — мовляв, як давно вона не лежала поряд із мужчиною, навіть із другом.

— Чому ви посміхаєтесь?

Поки вона так дивилась на нього, його голос звучав низько, тихо і проникливо.

— Звідки ви знаєте, що я посміхаюсь? Ваші очі заплющені, — сказала вона ніжно, відчуваючи бажання пригорнутись до нього, але не хотіла, щоб він подумав про неї щось не те. Вона зголодніла за ніжністю й дотиками. Адже так давно не мала цього. І близькість Квінна нагадала їй про існування такого, та й узагалі була дуже приємна їй.

— Я знаю все, — мудро відповів він, розплющуючи очі й поглядаючи на неї. Вони знаходились неподалік від носової частини корабля, лежачи поряд на зручному матраці. Команда перебувала на капітанському містку й на кормі, тож їм було так добре побути наодинці. — Про що ви думаєте, коли посміхаєтесь? — спитав він, коли повернувся й поглянув на неї, зіпершись на руку головою. Вони були ніби в одному ліжку — хіба що були одягнені.

— Я посміхаюсь, бо ви такий добрий до мене… і мені так добре з вами тут, Квінне… Я буду сумувати за вами наступної зими, коли вас тут не буде.

— Ви тоді вже будете зайняті. Знову працюватимете вчителькою. — Він на мить замовк, глянув на неї, а потім заговорив до неї дуже ніжно. Вони лежали в укритті, під вітрилами, де вітер не тривожив їх. — Я також сумуватиму за вами, — сказав Квінн, дивуючись сам, що, власне, він мав на увазі.

— Чи не будете ви занадто самотнім, коли поїдете звідси? — спитала вона, мимоволі підсуваючись ближче до нього. Ні вона, ні він не усвідомили цього. Просто так було легше розмовляти.

— Я потребую саме цього, — спокійно мовив він. — Я вже більше не прив’язаний до цього місця. І ні до чого більше не прив’язаний. Моє коріння вирвано… як ті наші дерева, які впали минулої зими… Я також упав і пливу по воді.

Коли вона почула ці слова, їй стало його дуже шкода, їй захотілось узяти його за руку, але не було впевненості, що це сподобається йому. Утримати його було неможливо, принаймні вона не мала права вмовляти його. Єдине, що вона могла робити, це провести його в дорогу й побажати йому щастя в його мандрах. Їхній спільний час був обмежений і скоро мав добігти кінця.

— Так само було й у часи мого одруження. Багато разів я від’їздив і повертався, але ніколи не відчував себе пов’язаним із чимось. Я завжди хотів бути вільним. Моя родина розплачувалася за це дуже високою ціною, проте я нічого не міг удіяти. Гадаю, Джейн це розуміла, але їй було страшенно боляче. — Більшість її поезій було присвячено цьому, розумінню того, що він має їхати, та усвідомленню того, що свобода йому необхідніша, ніж дружина. — Я почувався дуже нещасним, коли думав про те, що хтось триматиме мене на мотузці.

— А якщо вас ніхто ні на чому не триматиме? — спокійно спитала вона.

— Я плаватиму навколо світу й, імовірно, зможу повернутись назад, як пляшка з посланням усередині в океані, — сказав він, посміхаючись їй. Він міг знову вдихнути її парфуми й відчути її тепло, поки вона лежала поруч.

— І що буде в тому посланні? — ніжно спитала вона, а він мимоволі обійняв її й пригорнув ближче до себе, поки вони лежали горілиць, дивлячись на небо й вітрила вгорі. У кожного з них не було такої людини на всій землі, з ким хотілось би бути разом. Йому було дуже добре поряд із нею, і він не відчував різниці в роках, так само, як і вона.

— Послання буде приблизно таке… — розмірковував він. — «Я не можу бути іншим… Навіть якщо…» Або в посланні буде: «Я люблю тебе, але хочу бути вільним… якщо ні, я помру… як риба, викинута з океану, котра широко розкриває рота… Мені потрібні океан і сонце, коли воно сідає…» Це все, чого я хочу зараз, Меггі… широкий відкритий простір. Можливо, я