Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Дідич з’явився на призов, однак був звільнений за станом здоров’я. У вересні вони слухали радіо, поки воно почало говорити по-німецьки. Дідичка закопувала вночі у парку срібло. Дідич цілими ночами сидів за Грою.

— Вони навіть не воювали. Повернулися додому. Павел Боський взагалі не отримав зброї, — плакала дідичка. — Ми програли, Феліксе.

Він похитав головою, замислений.

— Феліксе, ми програли цю війну!

— Дай мені спокій, — промовив він і пішов до бібліотеки.

Щоденно Гра відкривала йому щось нове, щось, чого не знав, не передчував. Як це можливо?

Однією з перших вказівок був сон. Аби перейти на наступне поле, дідичеві мусило наснитися, ніби він пес. «Який же він чудернацький», — думав дідич з відразою. Але вкладався в ліжко, думав про собак і про те, що сам міг би бути собакою. У тих видіннях перед сном він уявляв себе гончаком, який переслідує водне птаство й ганяє толоками. Проте вночі його сни робили що хотіли. Важко було в них перестати бути людиною. Певний поступ виник одночасно зі сном про ставки. Дідичеві Попельському наснилося, ніби він короп оливкового кольору. Плавав у зеленій воді, в якій сонце проглядало розмитою плямою. Не мав дружини, не мав терема, ніщо йому не належало і ніщо його не обходило. Це був гарний сон.

Того дня, коли німці з’явились у його садибі, над ранок дідичеві нарешті наснилося, що він пес. Бігає ринком в Єшкотлі й чогось шукає, сам не знає чого. Вигрібає з-під крамниці Шенберта якісь огризки, недоїдки і поїдає їх з насолодою. Вабить його дух конячих яблук та людських екскрементів у кущах. Свіжа кров пахне, як амброзія.

Дідич прокинувся здивований. «Це нераціонально, безглуздо», — подумав він, але втішився, що Гра триватиме далі.

Німці виявилися дуже ґречними: капітан Ґропіус і ще один. Дідич вийшов до них у двір. Намагався тримати дистанцію.

— Я вас розумію, — прокоментував його кислий вираз капітан Ґропіус.

— На жаль, ми стоїмо тут перед вами як загарбники, окупанти. Проте ми — цивілізовані люди.

Вони хотіли купити багато лісу. Дідич Попельський сказав, що займається постачанням деревини, але в глибині душі не мав наміру відриватись од Гри. На цьому вся розмова окупантів з окупованим закінчилась. Дідич повернувся до Гри. Радів, що вже був псом і тепер зможе перейти на чергове поле.

Наступної ночі йому снилося, що він читає інструкцію Гри. Слова стрибали перед його поглядом, бо та частина дідича, що снила, не була вправна в читанні.

«Другий Світ створив молодий Бог. Він ще не мав досвіду, і тому в цьому світі усе блякле й невиразне, а речі швидко розпадаються на порох. Війни тривають вічно. Люди народжуються, розпачливо кохають і незабаром помирають наглою смертю, а смерть панує повсюди. Й що більше страждань завдає людям життя, то дужче вони прагнуть жити.

Правік не існує. Навіть не виник, бо землею, на якій хтось би міг його заснувати, безперервно тягнуться зі сходу на захід зголоднілі орди. Ніщо не має назви. Земля — дірява від бомб, обидві річки, хворі й зранені, несуть каламутні води, і важко їх відрізнити. Каміння розсипається в пальцях голодних дітей.

У цьому світі Каїн зустрів на полі Авеля й мовив: «Немає ні закону, ні судді! Немає ніяких потойбічних світів, жодної нагороди праведним чи кари злочинцям. Цей світ не створений у ласці, ним не керує співчуття. Бо чому ж твою жертву було прийнято, а мою — ні? Що Богові твоє мертве ягня?» Авель відповів: «Мою було прийнято, бо я люблю Бога, а твою відкинуто, бо ти його ненавидиш. Такі, як ти, взагалі не повинні існувати». Й Авель убив Каїна».

Час Курта

Курт побачив Правік з вантажівки, якою везли солдатів вермахту. Для Курта Правік нічим не відрізнявся від інших сіл, які вони минали в чужому ворожому краї. Ці села дуже різнилися від тих, які він знав у Німеччині. Мали, може, вужчі вулички, вбогіші будинки, смішні дерев’яні перекошені паркани й побілені хати. Курт не знався на селах. Він походив з великого міста й тужив за містом. Там залишив дружину й доньку.

Вони намагалися не займати селянських хат. Реквізували сад Херубина і почали будувати для себе дерев’яні бараки. В одному з них мала бути кухня, якою керував Курт. Капітан Ґропіус забирав його всюдиходом до Єшкотля та палацу, до Котушува й навколишніх сіл. Вони купляли ліс, корів і яйця за цінами, які визначали самі, — дуже низькими, — або ж не платили зовсім. Курт бачив цей ворожий завойований край зблизька, стояв з ним віч-на-віч. Бачив у кошиках яйця зі слідами курячого посліду на кремових шкаралупках, і ворожі погляди селянок. Бачив незграбних худих корів і дивувався любові, з якою їх доглядали. Бачив курей, що греблися на гноїщах, сушені яблука, округлі хлібини, печені раз на місяць, босих блакитнооких дітей, пискляві голоси яких нагадували йому доньку. Однак усе це було чужим. Може, через примітивну різку мову, якою тут говорили, може, через чужі риси облич. Часом, коли капітан Ґропіус зітхав над тим, що ввесь цей край належить зрівняти з землею і на його місці збудувати новий лад, Куртові здавалося, ніби капітан має рацію — було б тут чистіше й красивіше. Іншим разом до нього чіплялась нестерпна думка, що він мусить повернутися додому і дати спокій цим просторам піскуватої землі, цим людям, коровам і кошикам яєць. Вночі йому снилося біле, гладеньке тіло дружини, і все в цьому сні пахло рідним, безпечністю, не так, як тут.

— Дивись, Курте, — сказав капітан Ґропіус, коли вони їхали збирати припаси. — Дивись, скільки тут робочої сили, скільки простору, скільки землі. Дивись, Курте, на ці їхні широкі річки. Тут можна було б поставити водяні електростанції замість цих примітивних млинів, протягти електричні лінії, збудувати фабрики, а їх усіх зігнати до роботи. Поглянь на них, Курте, загалом вони не такі погані. Я навіть люблю слов’ян. Ти знаєш про те, що назва цієї раси походить від латинського слова sclavus — слуга? Це народ, що має прислужництво в своїй крові…

Курт слухав неуважно. Тужив за домом.

Вони забирали усе, що потрапляло до рук. Іноді, коли заходили до хати, Курт мав враження, ніби тільки-но закінчилося ховання по кутках продуктів. Тоді капітан Ґропіус витягав пістолет і кричав зі злістю:

— Конфіскація на потреби вермахту!

В такі хвилини Курт почувався злодієм.

Вечорами він моливсь: «Нехай би я не мусив іти далі на схід. Хай би залишився тут, а згодом цією самою дорогою