Юрій Косач - День гніву

схотів би король, щоб ти, вашець Хмельницький, вигубляв цвіт його рубіжного лицарства? Проти матки Речи Посполитої йдеш ти, пане Хмельницький, і на його милість короля не покликайся, бо й його болять рани, які ти завдаєш.

— Слуга я Речи Посполитої, мості пане Чарнецький, і не проти короля йду, а проти кролевенят.

Чарнецький не відповів, тільки глянув на Хмельницького, хотів сказати, але, стиснувши зуби, стримався, грізна лють палахкотіла в його очах, о, цей зненавидів його, цей зумів би вимислити йому покару.

Але Хмельницький, хоч і відчуваючи всю порожнечу своїх слів, особливо на тлі побойовища, засланого трупами, не зрікався своєї фортуни — вірності Речі Посполитої. Щоправда, вона була вже зайва, вона його аж ніяк не рятувала. Вже Рубікон перейдено. Вже «alea actia est»[176], пригадав собі з Тацита і повторював, ступаючи по полю. Фортуна служила. Марс стояв між Венерою й Юпітером, зорями благословення.

Порох підмок, у шаблях пани зрівнялись із поспільством. Відрізані, затиснені у вали, були здані на голод. Тоді прислали Чарнецького. Прикрий чоловік, ворог, лютий ворог. Але не з тих — периноспалів і фазаноїдів, його можна боятись. Відходив, міряв Хмельницького очима з ледве прихованою люттю, що клекотіла, розривала груди.

— Може, ще стрінемось.

— Може, — сказав Богдан.

— Бог дасть та не в війні, — він усе ще хотів м’ягчити, лагіднити.

— О, старший, таким, як ми з тобою, в мирі хіба не стрічатись…

Боявся вікторії. Розверзались перед ним брами. Мерехтів якийсь шарлатний пекельний світ, мав би йти ним? Здригався, таки сам був і всі дивились на нього, чекали, що скаже. В цьому іншому світі й не було чого лагіднити, була ненависть і запеклість. Як у пеклі. На устах навіть чув посмак сірки. Ще посміхнувся: чи не перед коронний трибунал готував докази невинності? Хіба він цього хотів? Хіба він винен?'

Тугай-Бей, не ворухнувши пальцем у баталії, тільки чекав: пани після здачі гармат рушили з кола, тоді виступив чамбул і брав на аркан щонайіменитіших, щонайпишніших, а решту сік. Може, й треба було Тугай-беєвими кривавими лапищами загорнути цих недобитків. Добре зробив, по-лисячому. Воздавав їм їхнім же; хіба й вони не ламали лицарського слова й урочистих присяг? А він слова не давав і його не ламав. Він умив руки. Тугай-Бей сміявся, прикладав руку до серця. Ясир хороший, спілка вірна.

По табору, по широкому полю бойовища сновигали козаки, чернь. Дим з вогнів волікся над степом. Низько ширяли орли й ластівки. Дим їв очі. А козаки, й сірома, й німці, й татари серед дикого іржання табунів дерли собі з рук добичу, адамашки, шаблі, сулії з мальвазією, на собі тягнули сідла, тягли міхи у свої логова, під вози, в шатра, в курені, в ями, нашвидку викопані в землі. Татари переганяли ясир, простоволосих і нагих, посинілих від холоду і вільготи, панів, офіцерів, комісарів, гайдуків, черців. Верещали жінки, повії, комедіанти, маркітантки, вивезені зі Стефановим обозом. Ось і Каська, Стефанова любаска, хто її тягне до себе? Вона й сама йде, не опирається, сміється, накрита опанчею, з розкошманим волоссям, і фарба стікає їй по обличчі, розвезена потом, її обіймає дебелий козак, а другий — чортова гиря, мабуть, котрийсь хам, кріпак, може, ще й із зіпраною, невигоєною спиною, тягне її до себе, простягає їй пригорщу золота…

Хмельницький ішов. Все далі від обозу, далі від ядучого диму, від лайки, крику, реготу «alea actia est».

Проти неба, розкинувши руки, лежав воїн в панцері. Чоботи з нього вже здерли, вирубали перстені разом з пальцями. Далеко на мокру траву впав його льняний кучер, а очі не замкнені, глядять у сіре піднебесся, глядять, не можуть надивитись. Лежить, відпочиває. Але груди залиті кров’ю, погнуто, розірвано панцер, колом чи списом розгорнено груди, й вмер він, видно, в муці, в терпугах болю. Розрубано й плече й проткнено горло. Тільки по атласній опанчі, по шарлатних штанях з золотим розшиттям видно, що це знатний воїн.

— Пане Стефане, — Хмельницький стояв над ним, — спиш ти, пане Стефане Потоцький? В ясирі пов’язаний сирівцем, приторочений до татарського коня, порубаний і посіканий твій корпус, славний рубіжний корпус для приборкання ребелії. Не встанеш уже, Стефане. Й не треба — краще спи. Навіки спи. Ганьби не бачитимеш Речі Посполитої-матері. України тріумфальної пісні не чутимеш. Як встала над Жовтими Водами заграва козацької слави і волі не знатимеш…

З обозів волікся дим і стелився широким степом. Палали костри, сотки кострів. Душно, парно. І зм’ята трава, ковила, майоран, чорнобривець, чебрець підіймались. У відсвіті жахтіли, малиновіли. Іскри летіли з кострів, у степ, літали над побойовищем. Орли проквиляли. А біля кострів грілася, роздобарювала велетенська армія ребелії.

Хмельницький пішов до коша старшини, що його давно дожидала.

14

— Transivimus Rubiconum[177], отамання, ротмістри й капітани; розгнівався раз Пес на свойого Пана (а ходив він, Пес, перед другими псами в поле стерегти овець). Нападає Пес із Вовком на Чабанів, а ті втікають, ох і втікають же ті Чабани…

Хмельницький засміявся. З-під густих брів стріляли його карі очі, розбризкувались жовтожарими іскорками, бо ж і добрий був сьогодні — сонце зійшло молоде, як золотий дукач, трави підвелись, ковила ж, ніжна ковила шелевіла, як співала.

— Вовча Ліга з Псом, реґіментарю, не вглядять руських, мовляв, змій тепер…

Довкруги стола сиділи козацькі капітани. Кричевський, лупоокий, поряд Хмельницького; він пережовував щось, випуклі очі спинялись то на одному, то на другому із знатніших і застигали.

— Вічного побратання з Вовком не буде.

Всі розуміли фрашку[178] Хмельницького.

Іван Виговський, комісарський підписок, втім вкрадливо усміхнений, незумисне поглянув на свої руки: на перегубах ще були червоні круги від татарського сирівця. Виговський досі сидів у тіні — йому було соромно своєї пошарпаної, поплямленої кров’ю делії. Але ж Кричевський усе-таки спостеріг, що він тут свій, що з Богданом знається давно і шепочеться найбільше з ним, і зовсім не вважає свойого становища дивним чи двозначним. Скоріше нетерпеливився, спалахував і гас Семен Забузький, навіть уникав погляду Кричевського, адже ж не так давно перехвалювався гонити Хмеля й забивати в колодки, в дарунок коронному гетьманові. А тепер сидів тут поряд із Шанґіреєм, жовтоликим і скіснооким, з Ґанджею, тим молодим ротмістром, що доказував у Камінному Затоні й топив Барабаша з комісарами.

— Pro patriae proditore[179] тепер мене оголошують, — крикнув Хмельницький, — скреготатимуть по цій вікторії зубами, а знають сокровенні друзі, що не для привати вийшов я, не за мою кривду (бо я що — незначна,