Юрій Косач - День гніву

плоха людина), а за всіх вийшов, і король його мость мене за це зрадником не назве… Його мость король мені на це діло руку свою дав. Нехай от і Виговський скаже… Ех, коли б то старий Конецпольський жив! Велике діло створили б ми. Не дали скурчі бики на бусурмена одностайно стати, Річ Посполиту по Адріанополь, по Дунай поширити, тепер мають, тепер нехай гризуть орішок. Соловіями заспіваємо, соловейками…

Капітани мовчали. За шатром шумували натовпи, іржали коні, стукотіли вози, що заїздили й виїздили, співуче й дружньо валили молоти — ковалі роздували горна цілу ніч, вищали дівки в шатрах, й тільки сонце розморювало це поле, глітне од мужви, од лязку заліза — о, бердишів, чеканів, мушкетів, карабель набрала вже вдосталь сірома. Ще сп’яніла від вчорашнього порохового чаду й упоєна кров’ю — бо кров червоніла скрізь: і на люшнях возів, і в ще невисохлих баюрах, й на листях верболозу, й на траві — всюди кров, але яка ж чорна, яка ж тяжка — не відрізниш своєї, холопської, від німецької й від панської.

— Colluvies, colluvies[180]…

Хмельницький пройшовся в диму від люльок. А всі капітани сиділи на сідлах, на бочівках, роздумуючи, спершись на лікті при столі, з шаблями на колінах. Хмельницький з’являвся їм в синьому тумані диму присадкуватим, чорним, обгорілим на вилицях, неспокійним господарем. Забузький і Шанґірей ще згадували гуляння в Суботові на хрестинах, а потім ув’язнення в Чигрині, хто гадав, хто гадав, що піде на Луги, хто думав, що знесе Стефанка й Шемберґа, наважиться?

— Так що ж, — обернувся гетьман до Виговського, — ти чого так засів? Тобі тепер говорити, не нам же?.. Але шкода много говорити. Я не філют[181] — військо збудив, убогих людей тільки знищив, нічого не справив. Transivimus Rubiconum. Вже не альтеруюсь нічим — мало листів написався, наупоминався гетьманів коронних? Хотів бути обережним, лучче перетерпіти, ніж наразити отчизну. Але тепер годі, тепер рушу. Цинцинатів, казали мудріші кролевенята, плебсові не достає, а то б показав плебс. Але Цинцинати й у нас будуть. Далебіг Поля згоріли — от паші треба. Кінних більше треба, ніж піших. Пішими загатимо й так усі дороги. Скільки, мості куме, кінних?

Кричевський відкрив очі.

— Панцерної чи легкої?..

— Й тієї, і другої…

— Його мость Забузький краще скаже.

Всі обернули голови до Забузького.

— Драгунії чотири хоругви, козацької кінниці дев’ять, півдесята хоругви, а запорозької то й не знаю…

— Вісім.

Бурляй — ведмідь — важко сопів, спертий на шаблюку.

— Добре секурував[182], ваша мосте, — посміхнувся до нього Хмельницький, — коли б не ти, може б, і угнулась чернь. Отже, кінників — з двадцять хоругв?..

— Так і є.

— Але й того мало, Матер Деї; всього треба 5 000 талярів — видали ми на викуп 4 000 талярів, мало, мало грошей, а на все треба, а боюсь — артилерії мало. Погані яструби й орлики, сов не лічу, шестифунтовики, це все на нінащо — коли обложимо.

— Мало на час облоги…

— Дозволь, пане Богдане.

Іван Львисерце-Виговський підвівся. Всі дивились на нього. Високий, рівний, як дубчак, з гарним шовковим вусом, прищулені очі, лице згоріле від походу, але мудра, кута бестія.

— Pecunia belli gerendi nervus[183] — правда, потрібна. Bce потрібне — картавни, фальконети, інженери (не знаю, як стоїте і з тим), але я не тим турбуюсь, мості старший. Ліга Вовча з Псом, — Виговський посміхнувся, — чернь — оповідь цю бачу! — розлилась, пане Богдане, море, чисте море — валять і валитимуть, а підожди: вся Русь ще рушить, Волинь, руське воєводство, ба й за Пінщину скажу — холопство хоче погуляти. Шиї йому не зламають. А лядська сила — її теж не бійтесь — це не та, що турчина, Москву, німців била, це не Ходкевичі, не Конецпольські, не Жолкевські, це ж діти, в залізо поубирані, мості тисяцькі й капітани, це Тхужовські й Зайончковські…

Капітани щиро сміялись.

Виговський продовжував далі:

— Має мій господар різні вівці — білі, рябі, чорні, а пси — абиякі. Військо я маю на увазі. З Потока підемо до Славути, то побачите, що з тих славних реґіментарів буде. Не так журба, як ляхів знести. Знесемо Полонію.

— На що ж фукаєш[184] так, мості Виговський?.. — Хмельницький прищуленим оком придивлявся йому.

— Універсали треба пустити, пане Богдане, до всієї нації козацької. Всю націю нашу козацько-руську кликнути до шабель, до чого, хто має… За нову республіку збройно встати…

— Республіка козако-українська? Так ти сказав!

Хмельницький обірвав його.

— Задалеко мислиш, ваша мосте. Голдуємо[185] королеві нашому панові, а все в Божих руках. Ще сеймувати нам не пора…

Він озирнувся. Річковський, виснажений полоном і викуплений, розглядався непевно втомленими очима, його пекла пруга від татарського нагая через усе лице — тепер зчорніла. Джулай, хвацький реєстровик, відкинув чуприну. Бурляй сопів. Ґанджа грався дорогим кинджалом. Яскульський похмуро споглядав спідлоба.

— Не трактати чинити, — пахнув люлькою полковник Федір Вишняк-Якубович, — маєш щасливу руку, старший, то, щоб не вректи, тьху-тьху, ідемо, щоб знести, — на Чигрин ідемо.

— Ордонанс дайте, мості панове.

Полковники, тисяцькі, сотники, ротмістри виходили з шатра. Хмельницький поглянув на Виговського, посміхнувся, але нічого не сказав. Що думав — не знати. Перейшов Рубікон — це лиш знав. А мисль Виговського, його пораду збагнув. Тільки ще не час, ще не час говорити. І взагалі, шкода много говорити — повторив.

І, підождавши, коли всі вийдуть, сів на колодці, ще серед диму, а промені бігли в шатро струмом. Чернь, як повідь, шумувала, клекотіла. Хмельницький довго сидів так у задумі, мов заклятий. Яненко Хмельницький, свояк старшого, віспястий, присадкуватий, заглянув, але, знаючи норов Богдана, залишив його на самоті.

В таборі мірно били литаври похід.

* * *

Залишивши Чигрин збоку, втім і так зайнятий козацтвом, армія Хмельницького посувалась спішними маршами на північ. Низова Україна вже була в повстанні. Хмельницький хотів перешкодити з’єднанню Яреми Вишневецького, який все ще був, як доносили збігці, на Лівобережжі, з головною силою Корони в Україні — з гетьманами Потоцьким і Калиновським.

Ця армія росла не днями, а годинами. Вона обростала, як снігова баба, точена по пухкому снігу. Запорозькі курені йшли в авангарді, випускаючи бекети вперед, і ті обертались — за дня бачили проти сонця тучі куряви, вночі заграви — Бурляєва кіннота, драгунія Вишняка-Якубовича, кінні хоругви Ґанджі й Небаби, з ярка у яр, з балки в балку, йшли купами, щетинились списами, дзвінко цокотіли підковами по твердій глині, висохлій давно в сонці.

Йшла кіннота: