Юрій Косач - День гніву

— Ще ні.

— А той ребелії палій, той скурчий бик Хмель заховався.

— Сссам хочу бачити… Коня!..

Хмельницького справді не було ніде видно. Ґіжицький, черкаський полковник, чигиринський — Ян Закшевський, Амвросій Секенсінський і інші рубіжні лицарі й комісари, знавши в очі суботівського осадчого, шукали його. Пізнавали серед козацьких куп Бурляя й інших, але Хмельницького не було.

— Як під землю провалився, песький син, залишив хлопство й втік.

— Як заєць, утік.

Іван Виговський, луцький намісник, високий, лагідний українчик, що недавно приїхав зо Львова з протекції коронного гетьмана як комісар, підвів коня, араба з костянтинівських заводів. Збруя його світилась золотим зірчаним цвяхуванням.

— Побачивши вашу гетьманську мость, хлопи до решти втратять анімуш[170], — тихо сказав Виговський.

— Що ти кажеш, вашець? — Стефанко нахмурено став у стрем’я. Йому було зовсім не по собі, коли сів у сідлі. В роті — перегар, в чубі бродило.

Але Виговського не любив. Не вірив йому. Казали інші, що хитрий, надто розумний.

Він прислонив долонею очі й дивився, ледве стримуючи араба.

Кварцяні вчетверте йшли до штурму. Квадрати корогв, тісно збиті, наїжені списами й мушкетами, швидко посувались до козацького табору. Піхотинці бігли по втоптаній вже траві, перескакуючи кінські й людські трупи. Барабани мірно били.

Праворуч в неглибокому ярку шикувалась кіннота, ліс червоних хоруговок гусарії й блакитна руська драгунія. Вона ще сьогодні не була в бою; Шомберґ не вважав її надто надійною.

Стефан стиснув коня й той шарпнув, застоявшись. Кирея гетьманича розвіялась у чвалі, й він мчав по полю, як блискучий злотоперий птах. Почот рушив за ним.

— Поспішай! Бий, бий, холопську їх мати!.. — покрикував пискливо коротенький Шомберґ, перепускаючи поза себе піхотні корогви. Він зочив Стефана й приострожив свою лиску з тоненькими білими ногами. Їхали собі назустріч. І за Шомберґом витяглись барвні, мов квітчастий китяг, комісари й коронні реґіментарі.

Шомберґ, з рудавими вусиками, мітлою д’горі, багряний, аж темний, салютував Потоцькому.

— Холопа на холопа пустив я, ваша мосте. Рознесем раз їх, гільтяйство. Драгунія пішла.

— Пекельно довго розносиш їх, генерале, — нахмурено сказав Потоцький, — я думав вже обідати в козацькому таборі.

— Обкопались, а запорожець — добрий жовнір, я завжди казав, таки добрячий жовнір. Лобом в лоб не візьмеш, відразу не рознесем…

— Бурляй гільтяйство випустив, валом валить.

— Гусарію на них, — обернувся Стефан до офіцера, — нехай пересічуть їх гусари…

Шомберґ махнув над головою двічі шаблею, йому озвались суремки кінноти.

І всім полем панські реґіменти рушали до штурму.

Перші лави піхоти зчепились у рукопашному бою з козацькими на валах і на возах. Там знялась така січа, що Потоцький, напружуючи зір, не міг розрізнити своїх від гільтяйства. А купу сіроми, що виходила з обох крил на відсіч таборові, перейняла кіннота. В гулі й ревінні Стефан бачив лиш мигтіння шабель, що страшно злітали згори, вершники врубувались в сірий натовп і м’яли його кіньми.

— Так їх, скурчих биків, гільтаїв, так їх!..

Вже Шомберґ під’їжджав кар’єром до валів. Хлопство здригнулось. Імпету[171] не могло стримати. Кварцяні переливались шумливою рікою через вали. Сірома розсипалась по полю.

— Вікторія, мості гетьманичу, вікторія!.. — заричав молодий Ґіжицький, вставши в стременах.

Стефан кивнув головою. Він все ще не позбавився проклятущої мігрені, що ламала череп. Йому хотілось лягти горілиць і заплющити очі. Небом плили спокійні хмари.

— А що там?..

Він показав буздиґаном на балку, що темніла з правого крила, звідки раз по раз вимикалось мигтіння — зброї, шоломів, а може, кінської збруї. Ішла важка громовита туча.

Вершник мчав з того боку. Жовті рукави летіли за ним зміями. Він крикнув Шомберґові, й вони разом помчали до Стефана. Вже він бачив його обличчя, попелясте, набреніле.

— Вашмосте, — його крик зірвався, потанув у гомоні, — Хмельницький іде з реєстровими й німцями. Всі передались до нього…

— Саппермент[172], пане Стефане, всі передались до Хмельницького, гунцвоти…

13

Прохолодь, волога, а дощу нема й нема. Важко стогнав день, увесь обрій, все поле; а з потоку, з озера, з плавнів пішли жовті ядушливі тумани, налягли на побойовище. Крізь сіру імлу й дощові волокна кричали орли, літали низько, чули, але не бачили трупа.

Хмельницький ішов полем, вгрузаючи в роздерту, задихану землю. Стоптана трава, ще й так не буйна, не підвелась. Що крок — ями, доли, вирвані ядрами, вичавлені кінськими копитами, що крок трупи, які тільки сьогодні від півдня повчали зносити. Коні, обдерті з чапраків[173], леопардових шкур, з важких сап’янних сідел, з видутими брюхами лежали мухам на поталу. Пани, босі, бо чоботи встигла вже стягти сірома, лежали горілиць із поломаними мечами в затиснутих руках, шкірили зуби й очі, що закотились, застигли склисто, як більма. І з них стягало, квапилось поспільство, делії, парчеві кунтуші, атласні жупани, залишало їх півнагими, задубілими, нікому не потрібними. Лежало їх безліч, цих битних, гонористих, пишних; на ретрашементах[174], із звішеними вниз руками, під возами, де досягали їх бердиші й вила, в очереті, де ув’язали, де мовчки захищали лице руками, але падали від удару келепом[175] чи хропіли, силкуючись мертвіючими руками вирвати з грудей ржавого списа. Поряд панів лежали й козаки, й найбільше — холопства; не один із комісарів або реґіментарів боронився, а інший, хоч катюга і шкуродер, тепер — просився ласки, поки не затовкли його, не підняли на списи і кісся. Лежали холопи такі ж задубілі, з такими ж склистими очима, з розхристаними грудьми, з репаними босими ногами, вп’явшись пучками в землю, припавши до землі, як до наймилішої коханки.

Хмельницький знав, що це буде його вікторія. Знав ще в Кам’яному Затоні, вивівши реґіменти реєстрових і німецьких затяжців. Це не була заслуга командування: ця битва не мала плану, ані диспозиції. Це була проба фортуни. А втім, ніколи не вірив би диспозиціям. Марс — найхимерніший. І Тіллі, й Мансфельд, і Валленштайн, і навіть сам Густав-Адольф вірили лиш у фортуну. Битви не вирішали регулярні; німців було надто мало. Запорожці й реєстрові ще не зовсім вірили Хмельницькому, щоб скорятись його диспозиції, одна сірома йшла наосліп, в ненависті й смертельному жаху, йшла тучею баранів, з заплющеними очима, вигибала і йшла.

Він боявся вікторії, так, Хмельницький боявся її. Він виходив у степ, теж заплющивши очі, страшно спокушений фортуною, зовсім готовий загинути. «Вашець піднявся великого діла, гай, гай…» — хитав головою Стефан Чарнецький, присланий парламентарем.

— Бог, видно, хотів того. Господь вибрав мене, нікчемного раба, на це діло. І король, його мость.

— Король? — глянув зукоса Чернецький. — Чи