Брене Браун - Стань сильнішим

Пізніше я дізналася, що Діана записала цю фразу як один зі своїх найулюбленіших вступів до терапевтичних сеансів. Я досі пам’ятаю, що відчувала того ранку. Я пам’ятаю свою впевненість і тамовану лють.

Діана залишалася відкритою і доброю. Саме так ми працюємо разом. Вона створює простір, у якому немає місця осуду, а я заповнюю кожний його квадратний сантиметр нефільт­рованими емоціями, що їх назбирую в собі. Потім ми їх розбираємо.

Без осуду й оцінювання вона сказала:

— Я бачу, ти по-справжньому роздратована. Розкажи мені про каналізаційних щурів і порушників законів. Хто це?

Я запитала її, чи дивилася вона дитячий мультфільм «Змивайся!» («Flushed Away»)53. Вона поміркувала якусь хвилину, вочевидь прокручуючи в голові усі мультфільми, які дивилася з онуками, і врешті відповіла:

— Ні, гадаю, що ні. А про що це?

— Це мультфільм про маленького вихованого щура Родді, домашнього улюбленця заможної дівчинки з Лондона. Коли родина від’їжджає у відпустку, Родді вилазить зі своєї розкішної клітки і гуляє будинком. Він одягає смокінг і роз’їжджає на автомобілі ляльки Барбі а-ля Джеймс Бонд. Він британець і говорить бездоганною англійською. Він дивиться телевізор і грає іграшками. Він супердобросовісний і працелюбний. Він підтримує бездоганний лад і з повагою ставиться до речей родини. Одного разу, коли сім’я все ще була у від’їзді, у будинку засмітилася каналізація. І з кухонної раковини виліз жахливий каналізаційний щур. Велике черево вивалюється над рваними джинсами, потерта шкіряна куртка. Зі старих кросівок стирчать пальці з довгими брудними кігтями. Він справжній хуліган. Він відригує і пукає. Він випорожнюється на підлогу. Він постійно винюхує сир і напихається ним. Він огидний. І він руйнує будинок.

Отож, Родді, домашній щур, намагається змити його в унітаз, але Сід, щур-хуліган, натомість сам змиває Родді прямісінько в лондонську каналізацію. Решта історії цілком передбачувана. Родді вчиться бути менш манірним, знаходить друзів і бореться з поганими хлопцями тощо. Суть у тому, що каналізаційний щур все руйнує.

Діана зрозуміла і запитала, чи не зустрічала я нещодавно каналізаційних щурів. Я розповіла про витирання липких рук об диван, вершкову підливку і наше безглузде рішення заощаджувати.

— Просто для уточнення, — сказала вона. — Твоя сусідка по номеру була каналізаційним щуром або порушницею?

Мені довелося хвилинку подумати.

— І тим і іншим. І це найгірше.

Діана мовила, що їй потрібно краще зрозуміти обидва терміни, тож я спробувала якнайдокладніше все пояснити.

— Каналізаційний щур не переймається правилами і не поважає речей інших людей. Порушник правил також не дотримується правил, але на додачу висміює людей, які їх поважають. Він зневажає правила. Він глузує з людей на кшталт мене — прихильників дотримання правил. Наприклад, моя подруга в коледжі зустрічалася з хлопцем, який був найбільшим порушником правил. Якось на вихідних ми орендували на пляжі багі[2], а на пункті прокату було великими літерами написано: «Не висовуйте руки і ноги з багі». Звісно, щойно ми виїхали зі стоянки прокатного пункту, він звісив ногу за борт. Я порадила йому припинити, але він розреготався: «О-о-о! Тримайте ноги в багі! Брене — багі-поліцейский!» Через десять хвилин він зламав гомілкову кістку, і ми провели п’ять годин в лікарні невідкладної допомоги. Усі його жаліли, окрім мене. Я вважала його бовдуром.

Діана широко розплющила очі, слухаючи:

— Зрозуміло. Здається, я второпала різницю. Отже, поговорімо про твою сусідку по номеру. Думаєш, вона глузувала з тебе?

Я розуміла, куди вона хилить, і не хотіла, щоб розмова закінчилася обговоренням того, як я занадто чутливо ставлюся до інциденту.

Я перейшла до перехресного обговорення:

— Вона глузувала з правил і порушувала їх, хоча я дала їй зрозуміти, що вони важливі для мене; таким чином, вона насміхалася над тим, що важливо для мене. А це те саме, що насміхатися з мене.

«Я дивилася усі епізоди серіалу “Закон і порядок”. Не намагайся грати зі мною в ігри».

— Я зрозуміла. — Діана глибоко зітхнула і замовкла.

Я не атакувала. Я також глибоко вдихнула і замовкла. Для цієї гри потрібні двоє.

Діана запитала:

— Ти можеш припустити, що твоя сусідка по кімнаті доклала максимум зусиль?

«Ти насміхаєшся з мене?» Я сказилася. Остаточно й цілком сказилася від гніву. Уперше, відколи ми працювали разом, я не була впевнена, чи мені подобається Діана, і я засумнівалася в її судженнях. Я закрижаніла. Розповідаючи про події у своєму житті, я зазвичай жестикулювала, але тепер я склала руки на грудях і стиснула губи. Своїм найспокійнішим голосом я відповіла:

— Ні. Я не вважаю, що вона докладала максимальних зусиль. А ти припускаєш, що вона робила все можливе?

Що суворішою ставала я, то сильніше розкривалася Діана, відчиняючи своє обличчя, тіло й серце для такої можливості. Це доводило мене до божевілля.

— Знаєш, я не впевнена. Проте я думаю, що загалом люди намагаються поводитися якнайкраще. А ти що думаєш?

«Що я думаю? Я думаю, що ця розмова — суцільна маячня. Ось що я думаю. Я думаю, що думка про те, що люди докладають максимальних зусиль, теж цілковита нісенітниця. Не можу повірити, що плачу за це».

Діана перервала мою високочолу рефлексію:

— Брене, ти маєш сердитий вигляд. Що відбувається?

Я забрала руки з грудей, нахилилася вперед і вперлася ліктями в коліна. Я подивилася Діані в очі і запитала:

— Ти насправді віриш — усім своїм серцем, — що люди докладають максимум зусиль? Чи… це те, у що ми повинні вірити, тому що ми соціальні працівники? Скажи мені правду.

Я опинилася так близько до неї, що нізащо б не проґавила, якби вона бодай легенько здригнулася.

Вона посміхнулася, подивилася вгору, потім кивнула.

«О мій Боже. Ти мене, мабуть, розігруєш».

— Так. Так, я справді вірю, що більшість із нас робить усе, що може, за допомогою інструментів, якими володіє. Я вірю, що ми можемо рости і ставати кращими, але я також вірю, що більшість із нас справді докладають максимальних зусиль.

— Що ж, чудово. Молодець. Я так не думаю.

«І ти сама, і ті, кому ти там посміхаєшся, мають просто кататися на своїх єдинорогах веселкою і залишити нас, простих смертних, наодинці з нашими стражданням і яловичою відбивною в клярі».

Діана оголосила, що сеанс закінчився, і уперше я почула це з радістю. «У нас немає нічого спільного. Я божеволію. Вона взяла бік витиральниці рук об диван».

Я попленталася до автомобіля і вирішила заїхати до кількох місць у справах, перш ніж вирушити додому. Діана вже висловлювала кілька божевільних ідей протягом нашої спільної роботи, але ця була надто чудернацькою і розлютила мене. Навіть стоячи в черзі у банку, я хитала головою і роздратовано зітхала.

Я припинила подумки ремствувати, коли жінка, котра стояла переді мною в черзі до каси, почала кричати на банківського працівника, який її обслуговував:

— Цього не може бути! Я не знімала ці кошти. Покличте керівника!

Я стояла позаду цієї жінки, за кілька кроків від неї, тому бачила і чула усе. Це була літня біла жінка, ймовірно, років вісімдесяти, а молодик, що обслуговував її, був афроамериканцем віком до тридцяти років. Чоловік вказав на свого начальника, який обслуговував іншого клієнта в одному з віконець трохи далі. Керівниця була афроамериканкою середнього віку.

— Ні! Покличте іншого керівника! — заверещала жінка біля каси.

«Приїхали. Вона справді збирається чекати, поки не прийде білий керівник? Що відбувається з людьми?»

До цього часу керівничка помітила гармидер і підійшла. Поки