Брене Браун - Стань сильнішим

— Чим я можу допомогти? — запитав чоловік.

Вочевидь, одержима демонами, яких я зазвичай позбуваюся під час терапевтичного сеансу, я бовкнула:

— Як ви гадаєте, люди зазвичай докладають максимальних зусиль?

Він усміхнувся:

— Ви бачили, що сталося?

Я кивнула:

— Бачила. Їй не сподобалося те, що ви казали, і вона вимагала білого керівника. Це було жахливо.

Він підняв брови і стенув плечима.

— Так. Вона перелякалася за свої гроші, — пояснив він.

— Так. Я чула її. Але, повертаючись до мого питання, як ви гадаєте, вона докладала максимальних зусиль?

Він на мить замислився.

— Так. Імовірно. Вона перелякана. Хто знає? — Він трохи помовчав і додав: — Ви психіатр?

Він не уловлював суті.

— Ні. Я дослідниця. І я не можу повірити, що ви насправді вважаєте, що вона зробила все, що в її силах. Справді?

Цілком проігнорувавши моє запитання, він пояснив, що працював із психіатром, коли повернувся з двох відряджень до Іраку. Він сказав, що у його дружини була інтрижка з їхнім спільним знайомим і це «вибило його з колії». Моє запитання стало відразу неважливим, і ми кілька хвилин поговорили про його досвід і моє дослідження. Розуміючи, що позаду мене збирається черга, я подякувала йому і поклала гроші до гаманця.

Коли я обернулася, щоб піти, він сказав:

— Річ у тому, що ніколи не вгадаєш, що в людини на душі. Можливо, у цієї леді є син-наркоман, який краде гроші з її рахунку, або чоловік з хворобою Альцгеймера, який знімає готівку і навіть не пам’ятає про це. Просто не вгадаєш. Люди не схожі на себе, коли налякані. Можливо, це все, на що вони здатні.

Хоча я намагалася відкинути думку Діани як абсурдну, в ній було дещо незвичайне, через що я не могла викинути її з голови. Протягом наступних трьох тижнів я поставила це питання понад сорока особам. Спочатку я запитала декілька колег і студентів-старшокурсників, потім перейшла до учасників попередніх досліджень. Питання було простим: «Чи думаєте ви, що в цілому люди роблять усе, на що здатні?» Закінчуючи п’ятнадцяте опитування, я вже побачила тенденцію — певні шаблони і теми, які дозволяли точно передбачити, що я почую в інших інтерв’ю.

По-перше, ті, хто казав, що вірить у максимальні старання людей, послідовно кваліфікували свої відповіді: «Я знаю, це звучить наївно», або: «Не можна стверджувати з певністю, але я думаю, що це так», або: «Я знаю, це звучить дивно». Вони не квапилися відповідати і, здавалося, намагалися виправдатися, начебто хотіли переконати себе в іншому, але не могли забути про людяність. Вони також обережно пояснювали, що це не означає, що люди не можуть духовно зростати або змінюватися. Проте зазвичай, зазначали вони, люди намагаються робити усе можливе за допомогою інструментів, якими володіють.

Ті, хто вірили, що люди не докладають максимальних зусиль, були однозначними і пристрасними у своїх відповідях. Я жодного разу не почула: «Я не впевнений, але я так не думаю». Це завжди була рішуча варіація на тему: «Ні! Точно ні! Жодним чином!»

На відміну від людей, які відповідали «так», близько вісімдесяти відсотків цих респондентів ставили за приклад себе: «Я знаю, що не роблю усе, на що здатен, то чому я маю припускати, що інші це роблять?», або: «Я переважно не надто напружуюся», або: «Я не викладаюся на сто десять відсотків, навіть якщо повинен». Вони судили про свої зусилля точнісінько так, як оцінювали зусилля інших. Було зрозуміло, що людям, які казали «ні», важливо підкреслити свою рівність з іншими.

Також я помітила тенденцію, яка занепокоїла мене. Учасники попередніх досліджень, які відповідали «ні», — це люди, які боролися з перфекціонізмом. Вони негайно зазначали, що не завжди роблять усе, на що здатні, і наводили приклади ситуацій, у яких поводилися не найкращим чином. Вони були такими ж вимогливими до інших, як і до себе. Кожен учасник опитування, який відповів «так», був у групі людей, котрих я визначила як «щирих»: ці люди були готовими до вразливості і упевнені у своїй гідності. Вони також наводили приклади ситуацій, у яких припустилися помилки або показували себе не з найкращого боку, але замість того, щоб розповісти, як вони могли чи мали вчинити, переконували, що, хоч і не доклали достатньо зусиль, їхні наміри були якнайкращі і вони намагалися бодай щось зробити. З професійного погляду я розуміла, про що йдеться. Особисто я цього не досвідчувала, поки мене не «змили», наче мого друга-щура Родді.

Це сталося ближче до кінця експерименту, коли я обідала з новою знайомою. Звісно ж, я подумала, що буде потішно поставити їй це питання. У нас виявилося багато спільного, і я припускала, що вона відповість «ні», як і я. Наша заклопотаність і брак толерантності до нероб були тим спільним, що робило нас потенційними друзями. Я розпочала зі свого питання, щойно ми сіли за столик:

— Отже, маю до тебе дослідницьке питання. Ти думаєш, загалом люди роблять усе, на що здатні?

Вона відповіла зухвало і передбачувано негативно:

— О чорт, ні!

Я всміхнулася:

— Правда? Я абсолютно згодна!

Тоді вона нахилилася над столом і почала запально пояснювати:

— Візьмемо, наприклад, грудне вигодовування. Я зараз годую свою доньку. Так, це складно. Так, це виснажує. Так, я тричі мала запалення, через яке щоразу, коли дитина прикладається до грудей, відчуваю, ніби мій сосок ріжуть склом. Але, будь ласка, не розповідайте мені про потребу привести тіло до норми, почуття втоми або необхідність вийти на роботу. Я не хочу цього чути. Якщо ви не збираєтеся годувати грудьми принаймні рік, вам варто двічі поміркувати про народження дітей. Ви не докладаєте максимальних зусиль, а хіба ви не вважаєте, що ваші діти заслуговують на це? Відмова від зусиль — це лінощі. А якщо відмова від зусиль — це все, на що ви здатні, можливо, ви не робите усього, на що здатні.

І ось я відчула себе отим товстопиким каналізаційним щуром у пошарпаній шкіряній курточці і рваних джинсиках. Я майже відчула запах сиру. Я була її каналізаційним щуром.

Я годувала дітей грудьми впродовж дуже нетривалого відтинку часу, аж ніяк не рік. Я відчувала пекучу потребу пояснити моїй новій подрузі, що у мене були страхітливі токсикози протягом перших двадцяти тижнів обох вагітностей, і я зробила усе можливе, коли йшлося про грудне вигодовування. Я хотіла пояснити, що зціджування було надто болючим, але я намагалася, поки ставало сили. Я хотіла переконати її, що люблю своїх дітей так само, як вона своїх. Я хотіла, щоб вона знала, що я доклала максимум зусиль.

Але я нічого не сказала, тому що все, про що я могла думати, — це люди, які, коли я засуджувала їх, імовірно, хотіли мені сказати: «Ти не знаєш мене. Ти нічого не знаєш про мене. Будь ласка, не засуджуй мене».

До речі, я також не хочу, щоб мені доводилося захищати свій вибір як матері. Існує принаймні мільйон шляхів бути чудовою матір’ю, і жоден із них не залежить від грудного вигодовування або будь-якої іншої пекучої теми. Хороші матері знають, що вони гідні любові й турботи, і в результаті виховують дітей, які знають, що вони гідні того самого. Присоромлення інших матерів — це аж ніяк не один із мільйона способів бути чудовою мамою.

Коли того вечора я повернулася додому, Стів сидів на кухні. Він запитав у мене, як минула вечеря,