Брене Браун - Стань сильнішим

навпростець, вона нарешті сказала: «Усі промовці розміщуються в кімнатах по двоє. Ми завжди так робимо, і це ніколи не було проблемою. Ви кажете, вам потрібні якісь особливі умови?» Штани. Пам’ятай про штани.

У моїй родині примхливість вважали причиною для сорому, особ­ливо для дівчаток. Будь поблажливою, веселою і вчися пристосовуватися. Потрібно зупинитися, аби сходити в туалет під час поїздки? Ми зупинимося так, щоб не звертати з автостради. Не подобається вечеря? Не їж. Закачує в автомобілі? Ти це вигадуєш. На жаль, непримхливість також означала не просити те, що тобі потрібно, і ніколи нікому не створювати незручностей.

Отже, я по-справжньому добре навчилася доводити, що я така сама невибаглива, як і людина поруч. А ще я добре вмію ображатися. Фраза «потрібні якісь особливі вимоги» поцілила в яблучко. «Ні. Я ділитиму номер з іншою людиною. Усе гаразд», — відповіла я, міркуючи: «Я ненавиджу цих людей. Вони гидкі, і цей захід гидкий. І моя сусідка по кімнаті буде гидкою».

Як з’ясувалося, захід був чудовим, організатори дали мені цінний урок, а моя сусідка по номеру змінила моє життя. Звісно, вона зробила це не в надто натхнений спосіб, і, БОЖЕ ПОМОЖИ, БІЛЬШЕ НІКОЛИ подібних уроків!

Увечері перед заходом я стояла біля дверей готельного номера і проказувала коротку молитву: «Будь ласка, Боже, дозволь мені бути великодушною і доброю. Дай мені сил прийняти цей досвід і бути вдячною за усі нові можливості!»

Відчиняючи двері, я постукала:

— Є хтось?

Моє серце впало, коли хтось відповів сердечним: «Заходьте!»

«І, Боже, будь ласка, дай мені сил не злитися на те, що я увійшла сюди не першою».

Коли я увійшла до кімнати, вона сиділа в кутку на диванчику і їла велетенську булку з корицею. Жінка простягла ноги на сидінні, впираючись кросівками в оббивку бильця. Я підійшла і назвалася:

— Привіт. Я Брене.

Я подумала, що моя молитва подіяла, оскільки я зуміла втриматися від того, щоб сказати: «Приємно познайомитися. Приберіть свої брудні черевики з дивана». Я помітила, що на бежевій тканині вже залишилися відбитки підошов.

Вона помахала переді мною липкою рукою і сказала:

— Даруйте, у мене липкі руки. В іншому випадку я б з радістю потиснула вам руку.

Я посміхнулася і помахала у відповідь, відчуваючи докір сумління за те, що засуджую її.

Я відповіла своїм найбадьорішим голосом:

— Без проблем! Виглядає апетитно.

Оскільки обидві її руки були замащені липкою глазур’ю, вона крутилася, намагаючись знайти спосіб пересунутися, не доторкаючись дивана. У ту саму мить, коли я зібралася запропонувати їй серветку, вона сіла прямо, запхала залишки булки до рота і витерла обидві руки об сидіння дивана. Потім вона подивилася на свої руки і, очевидно, невдоволена тим, як багато глазурі на них залишилося, витерла їх знову, обережно уникаючи ділянок оббивки, об які вона витерла їх уперше. Я стояла і витріщалася на подушки, вимащені глазур’ю, а моє обличчя, мабуть, віддзеркалювало мій жах, тому що вона посміхнулася, стенула плечима і сказала:

— Це ж не наша кушетка.

Я втратила дар мови. І абсолютно отетеріла. І все ще стискала в руці ручку валізи. Тим часом, поки я заціпеніло стояла посеред кімнати, вона підійшла до кухонної ніші, взяла пластикову чашку для кави, налила в неї трохи води і вийшла на крихітну терасу готельного номеру. Потім вона закурила сигарету.

Як і раніше, щосили стискаючи ручку валізи, я трохи підвищила голос, щоб вона могла почути мене крізь напівпрочинені двері:

— Це кімната для тих, хто не курить. Не думаю, що ви можете тут курити.

Вона засміялася:

— Вони нічого не казали про патіо.

Ти знущаєшся з мене?

— Серйозно. У цьому готелі не курять, — сказала я своїм найщирішим, авторитетним голосом екс-курця. — Крім того, дим потрапляє в кімнату.

Вона знову засміялася:

— Нічого страшного. Побризкаємо якимись парфумами.

Гаразд, Боже, я знижую планку. Будь ласка, не дозволь мені когось убити або зробити якусь дурість. Допоможи мені стримати в собі свою ненависть і гнів. І заради усього святого, нехай тут знайдеться інша вільна кімната.

Три виконані прохання з чотирьох — це непогано, а в ретроспективі, я гадаю, навіть краще, що прохання про іншу вільну кімнату залишилося невдоволеним.

Наступного ранку я виступила з вітальною промовою і за п’ят­надцять хвилин після того, як зійшла зі сцени, вже їхала в аеропорт. Чекаючи посадки на літак, я помітила, що щось не так. Я подумки засуджувала всіх людей навколо мене. Жінка переді мною була занадто напахченою. Хлопець позаду плямкав жуйкою. Батьки навпроти не повинні були дозволяти дітям їсти усі ці цукерки. Я стояла в черзі, розмірковуючи про досвід, здобутий в готелі, і, спостерігаючи за людьми довкола, збирала додаткові докази того, що людство огидне.

Я не могла викинути з голови сусідку по готельному номеру, що витирала замащені руки об диван. Але посилення мого роздратування було попереджувальним сигналом, який я мусила зрозуміти. Одна справа — відчувати розчарування, обурення або навіть образу через поведінку сусідки по номеру, але я відчувала щось ще, щось ближче до люті, аніж до образи. Я тушкувалася в почутті власної кращості. Це для мене емоційний збудник.

Осмислюючи це почуття протягом кількох років, я дізналася, що, незалежно від того, наскільки я впевнена у власній рації або в тому, як помиляються, на мою думку, інші, зарозумілість для мене — заборонена емоція. Зарозумілість починається з переконання в тому, що я краща за інших, і завжди закінчується тим, що я картаю себе і думаю, що «я недостатньо хороша» в чомусь. Навіть коли я стояла там, загрузнувши по коліна в осуді, мені було цікаво, що відбувається, і я знала, що хочу позбутися тягаря усього досвідченого негативу. Я зателефонувала до свого психотерапевта Діани і домовилася про зустріч, щойно сівши на своє місце в літаку.

Коли після обіду я повернулася додому і розповіла Стіву історію, він, здається, не знав, сміятися йому або злитися. Він обрав обережну підтримку.

— Діти у твоєї мами, — сказав він. — Хочеш піти десь повечеряти і поговорити про це?

Я відгавкнулася:

— Заради чого? Я не можу з’їсти те, що зробить мене щасливішою. Мені по-справжньому хочеться яловичої відбивної в клярі з картопляним пюре. Мені треба втопити образу і злість у вершковій підливці.

Він засміявся:

— Звучить апетитно. Усе, що забажаєш!

Але я знала, що вершкова підливка принесе лише тимчасову розраду і може звести нанівець мою слабку рішучість, отож я запропонувала з’їсти салат в експрес-кафе, а потім швиденько пробігтися крамничками і дещо купити. Я можу вгамувати лють гарненьким новим светром.

Стів неохоче нагадав мені про наш новий бюджет і запропонував натомість прогулятися після салату. Це був невдалий момент. Неможливо поховати образу й роздратування під салатним листям, а прогулянка призначена для розмови про почуття, а не для притлумлення їх. Отож я, наче скривджена дитина, потупцяла на кухню, обгорнула сирну паличку пластівцем шинки, проковтнула це і пішла спати.

Наступного ранку я прокинулася розлюченою. Гнів усе ще пропікав мене. У мене не було підливки, яка б притупила усі почуття, і нової одежини в шафі, яка б відволікла мене від зарозумілості. Потрапивши до кабінету Діани, я не могла спокійно всидіти на дивані, повсякчас пирхаючи. Схрестивши руки на грудях, я очікувала, що скаже Діана. Вона просто доброзичливо дивилась на мене, лагідно посміхаючись. Не та відповідь, якої я прагла.

Нарешті я сказала:

— Послухай, оце щиросердне життя і духовне пробудження — це чудово. Із цим у мене все гаразд. Насправді мені це все подобається. Окрім каналізаційних щурів і порушників