Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

До школи Іван Безтурботний ходив тим самим методом, що його батько додому. Сім чи вісім років з дня на день пробував дійти до школи, але, здається, жодного разу так і не дійшов. Бо по дорозі стільки цікавого! Він блукав левадами, берегами, між травами й деревами, між птахами й вітрами, між сходом і заходом сонця, зачарований і зваблений довколишнім світом, ставав, дивився і, мабуть, думав. Доводиться вживати це невизначене «мабуть», бо й сам Безтурботний не міг би точно визначити, що саме він робив: адже під словом «думати» кожен розуміє щось своє, і, щиро кажучи, людство ще й досі не дійшло згоди, який розумовий процес називати саме так, а не інакше.

Коли пасли корів, Іван Безтурботний вигадував для малечі велику урочистість з щурами. Їх водилося тисячі тисяч у чорних кручах над Зеленим озером і в жовтих кручах над Проріззю. Зграї щурів, мовляв, виривали в кручах глибочезні — рукою не дістанеш дна — нори, вигодовували там пташенят, несамовито кружляли понад кручами з ранку до вечора, невтомні, швидкі, галасливі.

Безтурботний влаштовував полювання на щурів. Організовував цілий загін забіяцьких хлопчаків з довжелезними лозинами, ставали під кручею і вицьвохкували лозинами, поки якийсь необачний щур ставав жертвою їхньої хлоп'ячої жорстокості.

Тоді Безтурботний велів поховати ластівку. Ритуал похорону виробляв він сам, виказуючи справжню обдарованість у цьому. Ластівочку обкладали віночками, сплетеними з квіточок самими ж убивцями. Був оркестр з бузинових дудок. Були промови і навіть вдавані сльози. Копалася в піску могила. Ставився пам’ятник з паличок.

Але все це навсидьки, ніби якісь католики або японці, бо Безтурботний, мабуть, знеохочений вічною материною метушнею, вважав, що так буде набагато солідніше й урочистіше.

Про Безтурботних можна б розповідати довго, всі вони якось ніби зливалися в уяві карпоярівців, з часом ніхто вже й не розрізняв, де там Вустя, де Петро, а де їхній нащадок Іван, ставлення до них було поблажливе, а то й зневажливе, певна річ, що Гриша теж перейнявся таким настроєм стосовно Безтурботних, тож коли його заблуканий батько-землемір після образи з калейдоскопом ще й мав необережність послати хлопця по самогонку до Вусті-Чухалки, це вже була остання крапля, яка переповнила ту хрестоматійну чашу терпіння, відомо ж, що після цього чашу розбивають або вона сама тріскається, а той, хто з неї пив, переходить у новий стан, у нову якість, для Гриші ж такою новою якістю був світ дорослих, той самий світ, у який автор ніяк не міг його перевести без примусу й навмисності і без отих неодмінних мотивувань, що без них критики не уявляють собі літератури, хоч ти їх ріж.

18

Тут можна б згадати таке. Мама, скільки й пам’ятав Гриша, доїла колгоспних корів. Руки в неї боліли так, що хлопець відчував той біль навіть тоді, коли мама гладила йому голову. Може, саме тоді заприсягався він у душі: перше — ніколи не кидати маму самотньою; друге — бути завжди її помічником.

Але це занадто протокольно, окрім того, такі рішення забуваються, щойно хлопець або дівчина одержують атестат зрілості і проковтують вірус жадання вищої освіти. Однаково якої, однаково де, однаково навіщо, але вищої і негайно! Вірус той пустили в повітря якісь наші вихователі, що передбачливо засекретили свої імена, і тепер ніхто не знає, за що перше братися: чи за розкриття тих імен, чи за знешкодження клятого вірусу. А він тим часом літає і літає і падає в дитячі душі, закорінюється в них і псує життя сотням тисяч молодих наших громадян, а також (не станемо цього приховувати) їхніх батьків, які часом бувають ще вразливішими на це захворювання.

Чи Гриша становив виняток і не піддався б усезагальному шалові жадоби вищої освіти? Не будемо занадто прикрашати його, хоч героя годиться всіляко возвеличувати, і скажемо прямо: був би він там, де й усі. Тинявся б коло якого-небудь інституту, гибів би під дверима, стрибав би через палісадники, зубрив би те, чого визубрити нормальний чоловік не здатен, провалювався б на екзаменах рік і два, але вперто пробивався б… Куди й чого? «Не питай, чого в мене заплакані очі».

Але Гриші судилася особлива доля. Він ріс напівсиротою, без батька, водночас немовби й маючи батька, який то з’являвся в діда Левенця, щоб показати свій годинник, велосипед, френч, землемірське причандалля і набрехати сім мішків, то зникав і через суд виплачував на Гришу аліменти, що теж ніби перейняли характер, того, хто їх посилав: то це були якісь там справді гроші, а то таке, тільки на сірники та мило — то два карбованці сорок копійок за місяць, то троячка. Як і чим жив сам землемір у ті місяці, залишалося таємницею для всіх, навіть для діда Левенця, який тільки й знав, що вихваляв свого сина, не забуваючи нагадувати про їхнього славетного предка — полтавського полковника Прокопа Левенця, який уже триста років тому володів у славній Полтаві і ставком, і млинком, і вишневим садком.

У хвилину свого остаточного розриву з батьком Гриша забув про всі династичні проблеми, він пам’ятав тільки оту зневагу, яку землемір виказував колись до мами Сашки, згадалися йому копійчані землемірські аліменти, і хлопець заприсягнувся в душі, що виросте, заробить грошей і поверне цьому хвалькові все до копієчки, пожбурить йому межи очі, хай знає, хай він тоді знає! І ще виповнилося йому серце такою любов’ю до мами Сашки, що якби не дивилися на нього Левенці, то впав би на землю обличчям у шорсткий спориш і плакав би гірко, невтішно, але водночас і розчулено.

Все це непевне, невловиме, примарливе. Автор, завдяки своїй фаховій терплячості, може ще довго вичікувати, не кваплячи свого героя, надаючи йому цілковиту свободу для самовизначення і самовиявлення. Але чи ж притаманна така терплячість товаришеві Вивершеному? «Ти мені голови всякими плачами в спориші не мороч! — скаже він. — Ти мені сьогодні кажи: ставити цього Левенця в список на поповнення механізаторських колгоспних кадрів чи не ставити? Мені нужен список, а не письменники».

Автор має відомості, що хтось (чи не Зновобрать?) пробував захистити його перед товаришем Вивершеним, але потерпів цілковиту невдачу. «Що? — здивувався товариш Вивершений. — Письменник? Не читав його і не знаю, хоч, кажуть, понаписував він багато. В школі його проходять? Ні? В „Перці“ печатається? Ні? Тоді махни рукою і не мороч мені голову. Я його не бачив і не знаю, чи він є, а чи