Мирослав Іванович Дочинець - Синій зошит

Сотні рецепцій лікування людей знав поважний доктор Джеордже з Румунії. Та сам лікувався здебільшого медом і корицею. Що се за дивні дари! Ними можна злікувати ледве не все: і застуду, і кашель, і глухоту, і випадання волосся, і хвороти шкіри, і виразку, і кволість, і засоленість кісток, і забитість судин, і ожиріння, і серце вкріпити, і болі зняти, і шлункові помогти, і подих очистити, і шкіру освіжити, а головне — відмолодитися цілком.

Денна мірка: 1 ст. ложка меду і 1 ч. ложка кориці. Розподілити на 2–3 прийоми. Можна розводити їх у холодній (!) воді або мастити на хліб. Найліпше сі ліки діють, коли їх брати натщесерце перед сном.

На другому місці в поважного доктора була харчова сода. Називав її «попелом небесного огню», що спалює майже всі хвороти, виводить отрути і викликає нехіть до поганих звичок. Соду слід брати по 5-20 грамів на день, запиваючи водою або з гарячим молоком (холодне молоко взагалі погано приймається організмом). А щоб позбутися куріння — ще й полоскати рот густим розчином соди. Дуже помічна вона і від алкоголізму та паразитів, від нервів, цукрівки, запалень, отруєнь, застуд, гниття зубів і навіть раку.

Мій навчитель уважав головними засадами довгожительства оріхи, всякий овоч і всякий плід на столі, а найперше — абрикос. Се для тіла. А стосовно душі раяв: «Не речі нагромаджуйте — громадьте дух». На сніданок приписував їсти каші зі злаків і відмовлятися від м’ясного та масного на ніч. І не цуратися роботи, яка, однак, не має втомлювати. Навпаки — уникати всього, що стомлює.

Ягоди — найбільші обереги нашого мозку. В першому ряду — чорниця, полуниця і ожина. А при них і волоський оріх.

Де пиття — нема пуття. Пиття горілки — глитання вогню, добровільне самоспалення.

Винна ягода — дивниця, вино — чемериця.

Пиво — каламуть, пивні дріжджі — здоров будь!

Куріння — засмолювання єства, найдикіший спосіб самогублення.

Після п’ятдесяти років приходить мудрість серця, після сімдесяти — мудрість душі. Найбільш радо я спілкуюся з тими, котрим за 70 і котрим менше 6.

В чому зрілість чоловіка? В тому, що він є для себе лікарем, провідником, який знає свою мету, і майстром розумного, приязного слова.

Барва світу не в очах, а в душах наших. Щоб обрати той колір, мало пильного взору, потрібна ще й достатня воля, потреба світла і добра. Бо якою барвою ми наділяємо світ, такими відблисками входить він у наше життя.

Велике вміння — вчасно почати й завершити. Вчасно прийти і піти. Тоді не задержуємо в розвитку ні себе, ні инших. Покидайте вчасно те і тих, що вас гнітять і руйнують. Ми не для того, щоб ставати земними жертвами. Ми відкуплені. Ніхто не цінує наше життя більше, ніж ми самі. Два неоціненні дари маємо — життя і здатність любити. Се наші опори, які можуть перевернути світ. Ми не знаємо достеменно, коли і що починати і як закінчувати, та коли пробуємо, рухаємося, шукаємо — все приходить вчасно.

Навіть дива.

Не менш важна наука — розуміти, що немає поганих людей. Є люди, які різняться від нас. Не дурний мовив: у кождої душі є струни, створені лише для чиїхось пальців. Навіть дерева в лісі ростуть одне біля одного за однорідністю. Навіть каміння в громаді припасовані одне до одного… Нам теж не варто силоміць тулитися до тих, які чужі нам духом. Се виснажує і нас, і їх.

Стосунки тоді плідні і радісні, коли несуть обмін і збагачення. І не обкрадають нашу свободу.

Маяки на узбережжях життя

Не плутай жалість із спочутливістю. Спочутливість піддержує віру, а жалість лише відбирає наші сили й нічого не дає тому, кого шкодують. Ще гірше — жаліти себе. Се означає — топтати цінність свого неповторного життя, чекаючи намарно, що його облаштує хтось.

Приймай усе своє, як с в о є, і ні про що не жалій.

Колись я зводив маяки на морських узбережжях. І знаю, що одних вони дратували миготінням, другим служили дороговказом, третіх спасали. Пам’ятаймо про се в бажанні бути найліпшими, в надії, що комусь будемо потрібні більше, ніж собі. Наповнюймо собою порожнечу в собі.

Світімо собі — тоді й инші скористаються світлом маяка нашої душі.

Як п’ять пальців на руці бережуть твоє тіло — так п’ять любовей збережуть твоє серце. Люби Бога. Люби вітчизну. Люби родину. Люби роботу. Люби себе.

Як угадати справжню цінність? Вона не десь там, а — на відстані долоні. З тобою, біля тебе і для тебе.

Кажуть, надія вмирає останньою. Дурниці. Надія нігда не вмирає. Вмирає очікування. Надія ж запліднена вірою. Тому вона з нами до кінця.

В пору мого бурлакування морськими берегами я зустрів дивовижного чоловіка. Можна б сказати — півчоловіка. Мав він нерухомі ноги, тягав себе на руках, припасувавши знизу старе сідло. В передню бутність він був удатним рибаком, виходив на шаланді в море. Та сталося, що в зимовий шторм обморозив ноги — став калікою. Але й по тому, як і переже, щорання кутуляв до моря, позирав удалину, чекав рибарів. І проводжав їх. Руки свербіли без роботи, а ноги тому не волили. Та якогось дня взявся й сам до діла. Намістив над валунами два котли, назбирав колоди-плавуни, наколов дров і запалив ватри. В одному казані варив юшку, в другому — чай. Вернулися змучені риболови — а їх стрічає теплий дух варива. Доки витягли сіті, винесли рибу — а миски вже парують на ящиках. Смакували, грілися, фіглювали. Вділили дещицю з улову й каліці — заробив! І так щодня. На холодних морських гонах ловцям клично блимало родиме огнище. І з веселішим серцем вертали вони на свій берег.

Я не поклав там свій маяк. Ватра каліки служила найліпшим маяком. Утятий грізною природою чоловік давав високе світло мореплавцям. З нанесеного дерева склав собі хижку і ціле літо жив на березі. І годував людей, і помагав їм, чим міг. Довівши всім, і передусім собі, що людина годна дещо робити й на колінах. Я зійшовся з ним, і в простецьких бесідах безногого відкрив непросту