Мирослав Іванович Дочинець - Синій зошит

душевну науку: не слід нарікати — треба прощати; не слід винити — треба приймати; не слід боятися — треба вірити; не слід жаліти — треба дякувати; не слід чекати — треба починати жити зараз.

Не передати словами й половини дивовижі людської сили. Навіть половина людини може піднятися в духовному зрості над собою.

Світець. П’ять днів ми нипали болотами Чувашії. Мокрі по пояс, затруєні баговинням, з’їдені мошвою, виголодані — ряска і зморщені ягоди були нам кормом. Спали навстоячки, прив’язавшись до калічкуватих вільх, і, здавалося, що ноги гниють разом із зопрілими чув’яками. Останньої ночі мій попутник у маренні проплямкав блідим, як у риби, ротом: «…І тогди ти захочеш теплоти… І світець тогди здасться тобі ясним сонечком…»

Я не знав, що таке світець. Та й не силкувався дізнатися, бо не мав сил на пусту цікавість. А пополудні другого дня, видати Божою рукою, вибрели ми на тверду косу. А нею вже втяглися в благенький підлісок, вилізли із зибучих мохів у кволі трави. І впали без душі перед халупою, згромадженою з колодника. В ній подвизався вибілений віком дідок-лісовичок, безсловесний, як камінь, що служив йому порогом, столом і пічною кладкою.

Дід відпарив нас у дуплі, запнутому кропив’яною веретою, а затим відпоював медово-журавлиним квасом. І мовчав. І ми мовчали. Говорила в хижці лише лучина, тріщала про тайну деревного серця. Лише ся вкрадлива мова огню, по-мудрому суха й коротка, була доречна в нашому сумирному товаристві. Палаюча скіпка вщемлялася в розрубану натроє мідну смугу, настромлену на палицю. Начищена мідь посилала блискітки, що грали на стіні, на закіптюженій іконі і в наших віджилих очах.

«Світець», — сказав мій попутник, чуваш, такий же бродник-пройдисвіт, як і я.

Се він водив мене показати лісову ріку, в якій плавало каміння, піднімалося з дна і крутилося в неквапливому танці. Вночі, проти місяця, побачив я те диво і все зрозумів. Та не хотів відкрити ясність йому, не хотів розвіювати віру в чародійність ріки. А чари насправді були у воді, а не в ріці. Так у бутні часи в Карелії ми сплавляли ліс невеликими струмками. Перегачували їх увечері і дочікувалися поранку, коли вода найхолодніша — сама завихрюється… І ось тепер, по двох седмицях блуканини лісами й багнами, нам блимав світець. Бляшка, що підтримувала горючу скалку. Держала в мідному триперсті для нас огень.

«Давно мені служить, — прорік несподівано старець, перехопивши мій уважливий взір. — До мене отцеви Ананію відслужив… Передше для церквиці відливали дзвін, скибка міді лишилася — то розклепали її на світець. От і служить, підсвічує мені, сліпаку…»

Засинав я з медовим сяйвом у замкнених повіках. Ожила картинка малого, тихого огню, що прихистив нас у лісовому вирі, обняв теплом і наситив світлом. Світець! Мідний кусник простенької служби. Мене вже тогди називали Світованом, обходчиком світу. І тепер, провалюючись у сон спасенний, позаздрив я на мить службі світця — дрібного смиренного носія світла і тепла.

Холодне і гаряче горня виглядають однаково

Яких людей я найбільше чекаю і яких найменше стрічаю? Людей ясного розуму і довгої волі.

Не біда, якщо робиш помилки. Біда, якщо не виправляєш їх. Виправлена помилка — не помилка. А не прощаючи помилку (чужу і свою), ти сам робиш помилку.

Тяжко ногам іти вперед, коли очи озираються назад. Аби увійти в нову історію, треба зректися старої. Зректися історії поразок, а наша історія, на лихо, така. Варто переоцінити ті речі, що є для нас нібито святими, як, приміром, широкі шаровари та біла вишита сорочка, а в роботі вони незручні. Чи вареники зі сметаною та шкварками, що є не пожиточною їдою… Іноді треба переступити через себе, щоб вижити. Цілому народу. І вчитися рахувати, рахувати, рахувати. Не для додачі, а для обмеження. Менше жерти, менше красти, менше плескати язиками і долонями, менше плакати…

З сього починається прикладна самопоміч як осібної людини, так і цілого народу.

Якщо ми робимо щось посутнє, часто се або замовчують, або таврують, або беруть на глум.

Людину легше обплювати, ніж переплюнути.

Розлом в Україні станеться з краю. Краї перевагом слабші за ядро. Східний наш край найслабший, ба навіть ущербний. Два віки там копають шахти, себто — виснажують, вичерпують землю. А земля не терпить порожнечі. Через те, що душа не годна пустити в неї корінь — і в ній порожнеча, в душі. Легкі душі легко збурити і розвіяти по світу. Бо в них немає Бога, чуття материзни, боязни смерти.

Порожня земля — порожні люди.

Скілько випито «за наше здоровля» і скілько пропито його! За близьких людей треба молитися, а не пити за їх здоровля.

Чи випиваю я? — люблять допитуватися одні, аби вспокоїти себе в нездоровому потягу, инші — аби вкріпитися в тверезій стриманости. Горілку я не п’ю. Закарпатці називають її дуже точно — паленка, бо вона таки спалює. Спостеріг я в світах: горілка спалила більше люду, ніж пожари і війни. Пиво не п’ю й поготів, бо воно забирає мужність, розвозить тіло і розріджує мозки. Іноді п’ю добре вино. Але все добре таким є тогди, коло зрідка і небагато. Можу спожити разову порцію — не більше двохсот грамів. При втомі тілесній, але не душевній. І при доброму настрої, а не кепському. Те, що я майже не п’ю, — не зароки, а додержування внутрішньої природи. Алкоголю вона сама виробляє стілько, скілько нам потреба. Надмірна його спожива викликає протиборство, виснажує і старить організм.

Батьківство — не володіння і не опікування. Батьківство — се відпускання. Поступеневе відпускання малої людини у великий світ.

«За чим ти ходиш по світу? — питають мене люди в нерозумінні, що ходити можна просто, аби чути ногами дорогу, а грудьми — свіжий вітер. — За чим ти ходиш?»

«Може, за своїм дитинством, доганяю його», — відповідаю я, щоб вони мали якусь відповідь. Хоча се таки близько до правди. В дорозі ти найближче до дитинности. Посміхаєшся без причини, любиш ні за що, говориш те, що думаєш, виражаєш те, що відчуваєш. І нікуди не квапишся, бо розумієш, що се твій путь, чудесна і нетривка подорож, на якій для тебе приготовлені щоденні дивні відкриття.

Великі відкриття маленьких дрібниць.

Не поспішай із висновками.Холодне і гаряче горня виглядають однаково. Доки не наблизишся, не торкнешся. Життєрадісний не дивується добрій новині і не