Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

— Добре – неохоче погодився Громов. — Але ми залишаємося з ним. І викликаємо підкріплення, як тільки з'явиться зв'язок. І ви відповідаєте за це, Петро Петровичу.

— Відповідаю – кивнув дільничий. Він обережно підняв голову Степана Петровича, намагаючись не потривожити рану. — Допоможіть мені. Треба його якось до машини донести.

Це було непросто. Степан Петрович був неважким, але млявим, ніби ганчіркова лялька. Його тіло немов чинило опір будь-яким рухам. Вони обережно підняли його, намагаючись тримати горизонтально. Кров із рани знову почала проступати.

Громов відчув, як його піджилки трусяться, хоч він і намагався цього не показувати. Він бачив багато, але таке… Побиття з такою жорстокістю, і в такій ситуації… Це було особисте. Це було пов’язано з їхнім розслідуванням безслідних зникнень.

Вони вийшли з хати, несучи свою важку ношу. Холодне повітря та дрібний дощ зустріли їх. Нести Степана Петровича до машини, яка стояла метрів за п’ятдесят, здавалося вічністю. Кожен крок був болючим, кожен подих давався йому з труднощами.

Нарешті, вони дісталися до автомобіля. Обережно поклали Степана Петровича на заднє сидіння, постеливши під нього старий килимок з багажника. Його голова безвільно схилилася набік.

Петро Петрович сів за кермо. Громов – поруч. Перед тим, як рушити, Громов ще раз спробував телефон. Жодного сигналу. Лише мертва тиша.

Вони поїхали. Дорога до хати баби Варвари пролягала через частину села, потім – вузькою стежкою вздовж краю Лісу. Кожен вибоїна на дорозі відлунювала болем у тілі Степана Петровича, який стогнав на задньому сидінні.

— Хто це міг зробити, Петро Петровичу? – тихо запитав Громов, дивлячись уперед.

— Той, хто шукав гроші – відповів дільничий, стиснувши кермо. — Але так бити… За гроші так не б’ють. Так б’ють, коли хочуть змусити говорити. Або коли ненавидять.

— Або коли бояться – додав Громов. — Бояться того, що він знає.

— Що він може знати? – замислився Петро Петрович. — Продав землю… Знав про гроші… Може, він знає, хто погрожував Федору Івановичу? Або… хтось думав, що він знає щось інше. Про Ліс? Про ці зникнення?

Громов подивився на Ліс, що супроводжував їхню дорогу. Він був темним, непроникним, здавалося, він спостерігає за ними. Чи справді він якось впливав на зв’язок? Чи це просто збіг? Але збігів у цій справі було вже занадто багато. Зникнення без слідів. Погрози, пов’язані з Лісом і землею. І тепер – побитий до напівсмерті продавець цієї землі.

— Цей Степан Петрович… Він казав щось про землю, коли Федір Іванович її купував? – запитав Громов.

— Казав, що ‘прив’язана’ – згадав дільничий. — Щось таке. Він завжди говорив загадками. І ніколи не любив, коли порушували його спокій.

— Але продав же?

— Продав – погодився Петро Петрович. — Значить, Федір Іванович запропонував таку ціну, від якої він не зміг відмовитись. Або… хтось інший ‘переконав’ його продати.

Їхній діалог був уривчастим, переривався стогонами Степана Петровича ззаду. Напруга зростала з кожною хвилиною. Вони поспішали, але дорога, розмита дощем, не дозволяла їхати швидко. Кожна яма нагадувала про крихкість життя, яке вони намагалися врятувати.

— Майоре, а як ви думаєте… чому зв’язку немає? – раптом запитав Петро Петрович. — Це ж… ненормально.

Громов зітхнув. — Є кілька варіантів. Або базова станція зламалася, що малоймовірно. Або хтось встановив тут обладнання для глушіння сигналу. Це вимагає ресурсів і знань. Або… – Він завагався. Він ненавидів це говорити вголос. — Або є щось, що ми не розуміємо. Щось, що впливає на технології. Хоч як би це звучало абсурдно.

Петро Петрович кивнув. — Ось про це я й кажу. Ліс… він не просто дерева. Він живий. Він може захищатися.

— Від чого захищатися, Петро Петровичу? Від дачників, які купують землю? – запитав Громов, намагаючись зберегти скептичний тон, хоча йому це давалося все важче.

— Можливо, від чогось, що вони приносять з собою – загадково відповів дільничий. — Або від того, що хочуть зробити з його землею. Степан Петрович, він же… він частина Лісу. Як і ті, кого Ліс ‘забрав’.

Громов мовчав. Ці розмови завжди ставили його в глухий кут. Він шукав раціональне пояснення, а дільничий пропонував легенди і вірування. І найгірше було те, що раціональне пояснення поки що не давало відповідей на головні питання.

Нарешті, показалася хата баби Варвари. Вона стояла окремо від інших, оточена високим парканом, за яким виднілися дерева старого саду. Здалеку хата виглядала звичайною, але наближаючись, відчувалася якась… інша атмосфера. Ніби час тут текло повільніше, а повітря було густішим, настояним на травах та якихось невідомих ароматах.

Біля воріт стояла стара жінка. Невисока, сухорлява, в темній хустці, з обличчям, порізаним глибокими зморшками. Це була баба Варвара. Вона не дивилася на них прямо, її погляд був спрямований кудись углиб Лісу, але було видно, що вона їх чекає. Ніби знала, що вони приїдуть.

Вони зупинилися біля воріт. Петро Петрович вийшов з машини, обережно зачинив дверцята, щоб не потривожити Степана Петровича. Громов вийшов слідом за ним.

— Варвара Самійлівна – тихо сказав Петро Петрович, підходячи до неї.

Баба Варвара повернулася до них, її погляд нарешті зупинився на їхній машині. Вона повільно підійшла ближче, зазирнула в салон, де лежав Степан Петрович. Її старі очі, здавалося, бачили не тільки синці та кров, а щось набагато глибше.

— Я знаю – сказала вона глухим голосом, ніби її слова йшли не з горла, а звідкись із землі. — Ідуть до мене. Один за одним.

Петро Петрович і Громов переглянулися. Що вона мала на увазі? Один за одним? Як і зниклі?

— Його сильно побили, Варвара Самійлівна – сказав Петро Петрович. — Треба…

— Я бачу – перебила його баба Варвара. Її погляд був зосередженим, ніби вона вже почала своє лікування, просто дивлячись на потерпілого. — Несіть його в хату. Обережно. Він на межі.