Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 10

Хата Степана Петровича стояла на узліссі, ніби притулившись до віковічних дерев, що підступали зовсім близько до тину. Вона була старою, з похиленим дахом та вікнами, що дивилися на світ якось потаємно. Навіть удень тут панували сутінки, бо сонячні промені ледь пробивалися крізь густі крони. Повітря навколо було насичене запахом хвої, вологої землі та чогось ще невловимого – запахом Лісу, який Петро Петрович знав з дитинства. Цього разу цей запах був не просто запахом природи, а ніби віяв холодом і небезпекою.

Громов вийшов з машини першим, обережно ступаючи по багнюці. Його міські черевики одразу ж загрузли в мокрій землі. Петро Петрович, у своїх звичних кирзових чоботях, пройшов повз нього, ледь посміхнувшись куточком вуст.

— Ось і Степан Петрович – сказав дільничий, дивлячись на хату. Вона здавалася порожньою, ніби нікого в ній не було вже давно. Але димок з комина говорив про інше.

Вони підійшли до дверей. Петро Петрович постукав. Тиша. Постукав ще раз, сильніше. Знову тиша.

— Може, його немає вдома? – припустив Громов.

— Не може бути – відповів Петро Петрович. — Димок є. І він ніколи надовго не відлучається. Особливо в таку погоду.

Він спробував ручку. Двері відчинилися зі скрипом, ніби нею давно не користувалися. Запах усередині був іншим – затхлим, вогким, з домішкою запаху чогось солодкуватого і неприємного. Запаху крові?

Петро Петрович обережно ступив через поріг, Громов – за ним. У хаті було темно, світло ледь проникало через маленькі вікна, зарослі пилом та павутинням. Скрізь панував безлад, не такий, як від обшуку, а скоріше від довгої відсутності прибирання.

— Степан Петрович! Є хто вдома? – гукнув дільничий. Його голос пролунав глухо в порожній хаті.

Відповіді не було. Лише тиша та ледь чутне крапання води десь у глибині будинку.

Вони повільно пішли далі. Вітальня, завалена старими речами, що зберігали запахи минулого. Спальня, де на ліжку лежала пожмакана ковдра. Все здавалося покинутим, хоча димок свідчив про присутність життя.

І ось, коли вони підійшли до кухні, їх зустрів різкий, тривожний запах. Запах свіжої крові.

Кухня була невелика, але тут панував справжній хаос. Перевернутий стілець, розбитий посуд на підлозі, на стіні – темні плями. А посеред кімнати, біля старого дерев'яного столу, лежав Степан Петрович.

Він лежав на спині, обличчям догори. Його обличчя було синє від ударів, на скроні – велика, запечена рана. Очі заплющені. Під головою – калюжа крові, що вже почала згортатися.

Петро Петрович кинувся до нього, обережно припав на коліна. Громов стояв поруч, його обличчя стало кам’яним. Це було те, що він розумів. Насильство. Злочин.

Дільничий поклав руку на шию Степана Петровича, шукаючи пульс.

— Живий! – вигукнув він, і в його голосі прозвучало полегшення, змішане з шоком. — Але ледь-ледь… Побили сильно. Хтось його…

— Його не просто побили, Петро Петровичу. Його намагалися вбити – сказав Громов, обережно оглядаючи кухню. — Це не звичайна бійка. Це була цілеспрямована атака. Шукали щось?

Стіл був перевернутий, але шухляди були висунуті й порожні. Шафки відчинені. Видно, що хтось переривав все, що міг.

— Гроші… шукали гроші – зрозумів Петро Петрович. — Ті, що Федір Іванович заплатив за землю.

— Цілком можливо – погодився Громов. — Той, хто погрожував Федору Івановичу, знав про угоду і про гроші. І, ймовірно, знав, що гроші у Степана Петровича.

Але чому його не вбили? Чому залишили живим? Можливо, їх перервали? Чи не хотіли залишати труп у хаті? Чи… хотіли, щоб він щось сказав, перш ніж помре?

— Потрібна швидка! – вигукнув Петро Петрович, підводячись. — Він може не дожити до ранку.

Громов одразу дістав телефон. Набрав «103». Довгі гудки. Гудки і тиша.

— Прокляття! – вилаявся він. — Зв’язку немає. Як і вчора. Поганий сигнал.

Петро Петрович дістав свій старенький телефон. Спробував набрати дільницю. Те саме. Гудки, тиша.

— Ліс – пробурмотів дільничий. — Кажуть, біля Лісу завжди зв’язок поганий. Особливо коли він… не в гуморі.

— Петро Петровичу, давайте без містики – різко сказав Громов. — Це стара мережа, віддалене місце. Або хтось глушить сигнал. Друге більш імовірно, якщо врахувати, що тут відбувається.

— Чисте поле, майоре, за кілометр звідси, а зв’язок є. А тут, біля Лісу – немає – заперечив Петро Петрович, але суперечку вони не могли продовжувати. Часу не було.

Степан Петрович застогнав. Він спробував поворухнутися, але лише скривився від болю.

— Ми не можемо чекати швидку – сказав Громов, дивлячись на його стан. — Поки доїдуть з району, якщо взагалі додзвонимося… Він не витримає. Йому потрібна допомога негайно.

— Лікарня в райцентрі – дві години їзди по такій дорозі – підтвердив Петро Петрович. — Якщо доїде. Поки ми його туди довеземо, може бути пізно.

Вони переглянулися. Ситуація була критичною. В їхньому розпорядженні – ніякої медичної допомоги, крім найпростішої аптечки на дільниці.

— Є… Баба Варвара – тихо сказав Петро Петрович.

Громов здивовано подивився на нього. — Баба Варвара? Це хто? Місцева знахарка?

Петро Петрович кивнув. — Не просто знахарка. Вона… вміє. Люди кажуть, що вона багатьох ставила на ноги, коли лікарі розводили руками. Особливо після… таких випадків. – Він кивнув на Степана Петровича.

— Петро Петровичу, ми не можемо покладатись на… народну медицину – почав Громов, але дільничий його перебив.

— Ми не можемо не покладатись на неї, майоре! У нас немає іншого виходу! Ви самі бачите – швидку не викликати, лікарня далеко. А баба Варвара живе за два городи звідси. Вона стара, але руки має золоті. І знає, як з такими травмами обходитися. Краще, ніж ми з вами, повірте.

Громов скривився. Його логічний, міський мозок відмовлявся сприймати ідею довірити життя потерпілого старій жінці, яка, можливо, "лікує" зіллям та замовляннями. Але він подивився на Степана Петровича. Його дихання було поверхневим, пульс – слабким. Час спливав. І Петро Петрович мав рацію – іншого варіанту не було.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍