Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Громов повернувся до документів. Він знайшов акт прийому-передачі ділянки. Підписи збігалися з підписами на договорі. Угода відбулася. Земля офіційно належала Федору Івановичу.

– Анно Павлівно, а що ви знаєте про Степана Петровича? Він дивний чоловік. Мав якісь вороги? Чи міг він бути причетним до погроз? – запитав Петро Петрович.

– Степан Петрович? – Вона здивовано підняла брови. – Та ні. Він тихий. Сам по собі. Ні з ким особливо не спілкується. Я не думаю, що він міг комусь погрожувати. Або мати ворогів.

– Але чому він погодився продати землю? Таку дорогу? – наполягав Громов.

– Не знаю. Федір казав, що Степан довго опирався, а потім наче щось зламалося в ньому. Ніби… хтось його переконав, – тихо сказала Анна Павлівна, і в її голосі прозвучав відтінок містики, який так дратував Громова, але який Петро Петрович чув у Заліссі постійно.

Громов зібрав документи. Ця угода була важливим фактом. Вона давала реальний мотив – гроші, земля, конфлікт інтересів. Але вона не пояснювала, як люди зникали без сліду. Навіть якщо хтось убив Федора Івановича через гроші чи землю, де тіло? Де сліди боротьби? Чому так само зникли Василь, Галина, Микола, які не були пов'язані з дачником і його грошима?

– Анно Павлівно, дякуємо за вашу відвертість, – сказав Громов. – Це дуже допомогло. Ми зв’яжемося з вами, якщо з’являться нові питання. Зараз нам потрібно поговорити зі Степаном Петровичем.

Вдова кивнула, виглядаючи трохи полегшеною, що розмова закінчилася, але все ще наляканою.

Коли вони вийшли з дачі, дощ майже припинився. Повітря стало свіжішим, але важкість від почутого залишилася.

– Степан Петрович… – пробурмотів Петро Петрович, сідаючи в машину. – Дивак він, звісно. Але щоб у таких справах замішаний… Не віриться.

– Люди часто виявляються зовсім не тими, ким здаються, Петро Петровичу, – сухо відповів Громов. – Особливо коли йдеться про великі гроші. Або про землю, яка, як виявилося, тут чогось варта.

– Варта страху», – тихо додав Петро Петрович, дивлячись на темну стіну лісу, що нависала над Заліссям. – Ця земля варта тільки страху.

Вони їхали до будинку Степана Петровича, розташованого на самій околиці села. Дорога ставала все гіршою, перетворюючись на розмиту колію. Ліс підходив все ближче, дерева здавалися вищими і похмурішими. Повітря стало холоднішим.

Громов відчував, що вони наблизилися до чогось. До реальної, людської причини зникнень. Гроші. Земля. Злочин. Це вписувалося в його світ. Але він не міг ігнорувати той липкий страх, який відчувався в Заліссі, шепіт про Лісовика, відчуття спостереження. І повну відсутність слідів.

Петро Петрович, дивлячись на майора, який знову поринув у свої думки, розумів, що вони бачать одну й ту саму ситуацію по-різному. Громов шукав злочинця, хоч і незвичного. Петро Петрович шукав відповідь на питання, що сталося з його Заліссям, що змінило Ліс, що забирає людей. І чи це взагалі справа людських рук.

Вони під’їхали до хати Степана Петровича. Вона стояла трохи на відшибі, поруч з невеликим городом, який, попри дивацтва господаря, був доглянутим. З комина йшов легенький димок. Житло. Але хто і що їх там чекає? Людина з відповідями? Чи ще один шматок головоломки, який лише посилить загадку? Або, можливо, вони знайдуть лише порожнечу. Ще одну порожнечу, яку залишив Ліс.