Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

там порізали всі гнівноокі

Жінки чоловіків не так давно.

91 Пустивши в хід дари й слова високі,

Він звів там Ізіфілу чарівну,

Якою сестри зведені жорстокі,

94 Й лишив її вагітну й самітну.

Тож мука ця за гріх той знаменитий,

Ще й помста за Медею навісну.

97 Із ним ідуть всі інші дурисвіти.

Та досить роздивлятись перший діл

І тих, кого припало тут зустріти».

100 Туди ми вийшли вже, де другий схил

Перетинався стежкою вузькою,

Де на мосту лежав прадавній пил.

103 Тут чулись дужі пирхи над юрбою,

Що повнила собою другий рів

Й себе вдаряла власною рукою.

106 На вінцях же смердючий глей осів

Од випарів, що знизу йшли, зісподу,

І для очей нестерпні, й для носів!

109 Тут дно було тьмянисте, як в негоду,

Й, щоб яму всю належно озирнуть,

Мостом зійти ми мали по проходу.

112 Тих місць ми досягли, куди, мабуть,

Гній звезено з усіх відхідків світу,

І грішники в тім смороді гниють.

115 І тінь побачив я суціль облиту,

Немов хто гряззю голову обдав,

Й не знать, чи має маківку він бриту.

118 Гукнув мені він: «Може, ти гадав

Побачити в мені найбільш брудного?»

І я йому: «Як вірно я вгадав,

121 Тебе колись я бачив, та сухого

Алесьйо ж бо Інтермінеллі ти,

Тож і дивлюсь: караєшся ти строго».

124 Й себе він по макітрі ну товкти:

«В усьому винні ті слова лестиві,

Що мій язик не втомлювавсь плести».

127 Сказав вожай мій: «Очі неслізливі

Вниз опусти й знайди в юрмі тісній,

Яка так терпить кари справедливі,

130 Бридку задрипу в сморіднім багні,

Що дряпає собі лице руками

І то підскоче, то впаде у гній.

133 Таїс-блудниця то з її речами.

Як мовив гість: «Чи я годжусь тобі?»

Вона: «Ти чудо між чоловіками!»

136 Та досить бачили ми в цій юрбі.

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА

1 О волхве Сімоне, о жадні учні,

Господнє сотворіння пресвяте,

З добром заручене, ви, зла підручні.

4 За злото й срібло всім продаєте.

Вже треба, щоб про вас сурма дзвеніла,

Ви ж в третім схові кару несете.

7 Під нами далі вже була могила,

Коли ми вийшли на крутий місток,

І яма нам своє нутро явила.

10 О вишня мудросте, значний твій крок

У небі, на землі, у Пеклі злому!

В твоїм-бо правосудді всім урок!

13 На стінах бачив я й на дні вузькому

Багровий камінь, круглий, весь в дірках,

Які були однакові в усьому.

16 Не ширшими здались в моїх очах

За ті хрестильні в любім Сан-Джованні,

Де кум держить малятко на руках.

19 Колись таку плиту при рятуванні

Втопаючого я розбив одну,

І ось – печатка на моїм зізнанні.

22 У вусті ходу в товщу кам’яну

У кожнім ноги грішника стриміли,

А тіло все суціль зайшло в стіну.

25 І кісточки яскраво пломеніли.

Так сильно корчилися пари ніг,

Що й вірьовки втримать не мали б сили.

28 Як не спалахує все жирне вмиг,

А полум’я лиш на поверхні дише,

Так тут вогонь од п’яток далі біг.

31 «Скажи, учителю, хто це сильніше

За інших корчиться від лютих мук, —

Спитав я, – й полум’я там червоніше?»

34 І він: «Як хочеш, не спускавши з рук,

Я пронесу тебе крутим цим схилом,

І сам почуєш його мови звук».

37 І я: «Тобі благе й мені є милим.

Ти знаєш те, що хочу я сказать.

Ти пан, і я твоїм корюся силам».

40 Тоді ми вийшли на четверту гать

І повернули вліво, вниз до ями,

Де зяють діри й полум’ям горять.

43 І добрий вчитель стис мене руками

І відпустив, як стали – не раніш —

Ми там, де грішник той сукав ногами.

46 «Хто б ти не був, що вниз чолом стирчиш, —

Почав я, – наче кіл, що хтось вбиває,

Печальний душе, скорб свою утіш».

49 Схиливсь я, мов чернець, що сповідає

Убивцю, той же, вчувши смерті гніт,

Її за всяку ціну віддаляє.

52 А він гукнув: «Невже покинув світ,

Невже покинув світ той Боніфацій?

Чи список наш збрехав на кілька літ?

55 Ти, може, утомився від труднацій

З багатствами, що викрав ради них

Красуню й нею торг ведеш в палаці?»

58 Я наче той був, чий язик затих,

До нього бо звернулись незвичайно,

Він розгубився й був ні в сих ні в тих.

61 Віргілій мовив: «Ти відповідай-но:

Та я не той, не той, кого ти ждав!»

І раду цю я виконав негайно.

64 Тоді цей дух ногами замахав,

А там почав так жалісно зітхати

Й казать: «Навіщо ж ти мене чіпав?

67 Коли ти так хотів про мене взнати,

Що не злякали прірви кам’яні,

То знай, що я вдягав розкішні шати,

70 Що ведмедиха – мати є мені,

Що сам я піклувавсь про ведмежаток,

Копив добро – тепер я в гамані.

73 Під головою в мене тут – з десяток

Таких, хто симонією грішив,

Кому каміння не пече вже п’яток.

76 Давно б поверхню цю я залишив,

Коли б з’явився той, кого з тобою

Я сплутав, як уперш заговорив.

79 Та довше я стою сторч головою,

Пожежу чуючи в ногах лиху,

Аніж йому призначено судьбою.

82 Бо після нього весь в гидкім гріху

Від заходу йде пастир без закону, —

Той всіх обгонить на своїм шляху.

85 Новітньому подібний Іасону,

Описаному в Маккавеїв, він

Французького