Настя Коваленко - Щастя , Настя Коваленко

Всі ці години здавалися йому вічністю. І навіть коли ніч стала ще глибшою, він не міг позбутися відчуття, що щось дуже важливе стоїть на грані.

Наступного ранку Лілія все ще не відповідала. Телефон мовчав, повідомлення залишались непрочитаними. У кімнаті панувала тиша, лише звук дощу, що стікав по шибці, заповнював простір.

Вона сиділа на підлозі біля ліжка, загорнувшись у плед. Поруч стояла чашка з остиглим чаєм, як символ того, що навіть дрібниці її більше не хвилюють. У голові крутилися слова Арсена… те, як він дивився на неї останнім часом… Його очі, його голос, коли він сказав:

— Ти для мене більше, ніж просто співачка в команді. Я давно це розумію…

Вона тоді не знала, що відповісти. А тепер не знала навіть, що відчуває.

І поруч — Єгор. Його підтримка, його щирість… Він завжди був поряд, коли вона падала, коли сумнівалась у собі. Його зізнання було несподіваним, але таким… теплим.

Лілія обійняла себе руками, намагаючись хоч якось заспокоїтись.

Її серце билося плутано, як ритм в пісні, що ще не дописана.

Тим часом в студії команда зібралася на репетицію без Лілії. І без неї все здавалося інакшим — музика втратила свою емоцію, голоси звучали мляво. Менеджер лише зітхав і кидав погляди на двері, немов сподівався, що вона все ж з’явиться.

Арсен був похмурий і мовчазний. Він уже декілька разів дзвонив до Лілії, але слухавка мовчала.

— Я поїду до неї, — кинув він зненацька.

— Арсен, може, не варто?.. — спробував зупинити його Єгор, але сам не був упевнений у своїх словах.

— Вона зникла. І не виходить на зв'язок уже майже два дні. Я не можу сидіти склавши руки.

— Я поїду з тобою, — сказав Єгор тихо.

Вони обмінялися поглядами, в яких було багато несказаного. Уперше вони обидва розуміли: між ними більше, ніж просто музика чи командна робота. Їх об’єднувала турбота про одну дівчину.

Коли Арсен і Єгор прибули до будинку Лілії, все було тихо. Світло вікон не горіло. Двері були замкнені. Вони дзвонили у дзвінок, стукали, кликали — без відповіді.

Арсен озирнувся до Єгора:

— Можливо, вона поїхала кудись? До когось із родини?

— Я не знаю… Вона нічого не казала…

І тоді вони обидва зрозуміли, наскільки глибоко Лілія заховалась у собі. Настільки, що ніхто не міг її знайти.

А в той момент Лілія сиділа в себе у ванній кімнаті, світло вимкнене, лише маленька свічка світила теплим полум’ям. Її очі були вологими, але цього разу — не від розпачу.

Вона тихо прошепотіла:

— Що мені робити?.. Що мені обрати?..

Її голос розчинився в тиші. Але в цій самотності, в цій темряві, вона вперше відчула, що відповідь близько. Дуже близько.

Вночі Лілія не спала. Її думки були сплетені в нерозривний вузол, і кожна нова — лише затягувала тугше. В голові відлунювали голоси — то Арсен, то Єгор. Її серце билося в розгубленому ритмі, що не піддавався жодному акорду.

Вона сиділа біля вікна, загорнувшись у той самий плед, з якого вже й не виходила кілька днів. За вікном тихо падав дощ, кожна крапля ніби говорила з нею:

Відчувай. Не тікай. Визначайся.

І вона знала — довго ховатися не можна. Утікати від почуттів — те саме, що забути, заради чого вона почала співати.

Наступного ранку двері будинку Лілії відчинилися.

На порозі стояли Арсен і Єгор — змучені, трохи розгублені, але рішучі. Її не було вдома. Вони вирішили зайти, бо хвилювання вже переростало межу. Арсен нервово ходив по кімнаті, ніби намагався вловити хоч якийсь слід, Єгор ж тихо підійшов до вікна і знайшов на столику лист.

— Тут щось є… — сказав він, голосом, що злегка тремтів.

На аркуші, нерівним почерком, було написано:

«Мені потрібно час. Будь ласка, не шукайте мене. Я просто повинна розібратись у собі. Це не втеча. Це — шлях до себе.»

Арсен дивився на слова з мовчазною гіркотою.

— Вона йде від нас… — прошепотів.

— Ні, — відповів Єгор, поглядом пробігаючи кожну фразу, — вона йде до себе.

А Лілія у той момент сиділа в маленькому пансіонаті на узбережжі. Вона не планувала сюди їхати — ноги самі принесли. Далеко від міста, сцени, камер і навіть… кохання. Тут не було нікого, лише море, хвилі і вітер, який плутав її волосся.

Вона слухала тишу. Писала слова в блокнот.

І з кожною новою стрічкою її серце трохи стихало.

«Моє серце — як пісня:

Замість нот — почуття.

Я не знаю, де правда,

Та відчую — своя…»

Вона знову шукала музику, але цього разу — не для когось. Для себе. І лише так вона могла зрозуміти, хто ж насправді потрібен її серцю.

На четвертий день тиші Арсен не витримав. Він знову прочитав записку, яку Лілія залишила, по літерах, по словах, намагаючись вловити будь-який натяк. Щось у її почерку, у ритмі слів, наштовхнуло його на одну думку.

— Вона не просто зникла… Вона сховалася там, де може чути себе. Де завжди знаходила натхнення, — прошепотів він сам до себе.

І він згадав. Якось вона говорила йому про маленький будиночок біля моря. Непримітне місце, де вони ще не були разом, але яке вона описувала як “місце тиші, де душа співає навіть без голосу”.

Того ж вечора Арсен уже мчав трасою, що вела до узбережжя.

Пансіонат стояв на краю обриву, що спускався до моря. Дощ припинився, небо було затягнуте легкими хмарами, і свіже повітря бриніло солоним запахом хвиль. Арсен вийшов із машини й підійшов до невеликого будиночка з білим фасадом і дерев’яним ґанком. Його серце калатало.

На веранді сиділа вона. У білій сорочці, загорнута в плед, з блокнотом у руках. Волосся розтріпане вітром, а очі дивились на море, ніби в ньому був увесь світ.

Арсен не сказав нічого. Просто зробив кілька кроків і зупинився. Лілія відчула його присутність, навіть не повертаючись. Її пальці злегка тремтіли, коли вона закрила блокнот.

— Я знала, що хтось із вас знайде мене, — тихо мовила вона, не дивлячись.