Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

— Остання локація його телефону — промзона на околиці міста. А потім сигнал зник.

Ми з Маратом переглянулися.

— Якщо вони встигли дістатися до місця, то хтось там їх зустрічав, — пробурмотіла я.

— Або вони передали товар і їх прибрали, — додав Марат, стискаючи кулаки.

— Ось і питання: кому була вигідна така схема? — Ден підняв брову. — Максу? Стасу? Хтось із ваших чи чужих людей?

— Що ти знаєш ще? — Марат глянув на нього поглядом, від якого навіть камінь би злякався.

Ден потер підборіддя.

— Русланова дівчина здійняла кіпіш, коли той не повернувся. Шукала його, телефонувала друзям, розпитувала. Я це перехопив. Вона встигла поговорити з ще одним водієм , до того, як і той зник. Він сказав їй лише одну річ: “Нам сказали чекати, але щось пішло не так”.

— Що могло піти не так? — холодно кинув Марат.

— О, брате, ти ж знаєш, що в цьому бізнесі все може піти не так. Можливо, їх підставили. Можливо, хтось накрив угоду. А можливо… — Ден зробив паузу й подивився на мене.

— Давай без інтриг, — я зітхнула.

— Можливо, ті, кому вони передавали товар, вирішили, що не хочуть платити.

Я задумалась.

— Якщо це так, то товар уже давно зник із міста.

— Або ж ні, — Марат стиснув підлокітник крісла. — Якщо вони все ще тут, значить, щось їх стримує.

— І єдиний спосіб це з’ясувати… — я звела брови.

— …зайти в саме лігво й перевірити, — закінчив Ден.

Марат підвівся, його рухи були точні й рішучі.

— Тоді їдемо в промзону.

— Ніколи не думала, що скажу це, але ти мене випередив, — я посміхнулася.

Ден хитро всміхнувся.

— Слухай, Лано, ти впевнена, що йому можна довіряти?

— Звичайно, ні, — я підморгнула йому.

Марат важко зітхнув і попрямував до виходу.

— Якщо ви вже закінчили цей цирк, сідай в машину.

Ден усміхнувся.

— Щасти вам. Сподіваюся, ви повернетеся цілими.

— Я теж, — я взяла куртку й рушила слідом за Маратом, відчуваючи, як у повітрі наростає напруга.

Щось мені підказувало: у промзоні на нас чекатиме не просто зниклий товар