Rada Lia - Це сталося в Парижі, Rada Lia

Розділ 13

— Солю, — Данило забіг до кімнати й присів на край ліжка. Його очі світилися від радості.

— Що таке? Щось сталося? — Соломія терла руками очі, намагаючись прокинутися.

— Так, сталося, — Даня обхопив руками її обличчя й поцілував. — Ти тепер залишаєшся в Парижі, тут зі мною. І це треба відсвяткувати. Тож я запрошую тебе на виставку сучасного мистецтва й на обід. Збирайся. Я чекаю на тебе внизу.

Коли чоловік вийшов з кімнати, дівчина прихилилася до бильця ліжка й задумалася. Життя розвернулося в зовсім несподіваному напрямку. Коли була з Тимофієм, то була впевнена, що він її доля, що вона мусить відмовитися від мрії заради нього, бо так, казали, буває в справжньому житті — без блиску, без мрій, зате стабільно. А за те, що хочеш треба платити. Вона навіть подумати не могла, що може працювати на роботі мрії, жити там де вечори пахнуть кавою, а вулиці просякнуті історією та вином. Вона не допускала думки, що здатна покохати когось іншого. Хоча досі не розуміла, що саме відчуває до Данила..

За п'ятнадцять хвилин дівчина спустилась до вітальні. Вона одягнула легку коричневу сукню, яка неймовірно пасувала до її білявого волосся, й босоніжки з блідо-рожевими ремінцями, на тонких підборах. У погляді Данила читався захват. Чоловік взяв Солю за руку й повів до машини.

— Даня, — промовила тихо Соломія, коли вони сіли в авто. — Скоро весілля Марії і я маю вирішувати, що робити далі. 

— А хіба ми вже все не вирішили? — Данило звів брови на переніссі. — Ти залишаєшся в Парижі, щоб співпрацювати з Тарасом на студії Pixar.

— Мені не обов'язково для лишатися тут. Навіть більше — мені комфортніше буде повернутися в Україну й працювати віддалено. 

Данило насупився, задумався, але не став більше нічого казати. Соля відкрила вікно, намагаючись якомога глибше вдихнути. Горло ніби здавило кліщами, у грудях все зім'ялося в тугий вузол. Хотілося плакати. Натомість вона отримала потік задушливого повітря, в якому вже не відчувалося травневої чистоти й прохолоди.

 

— Це одна з найвідоміших та найбільших галерей Парижу, — Данило провів Соломію в будівлю, тримаючи за талію. — Перотін. Тут можна побачити роботи Такаші Муракамі чи Емми Вебстер. Й взагалі загубитися на цілий день. Коли я дивлюся на ці картини, то намагаюся зрозуміти, про що думав автор, коли їх створював. І звичайне, буденне життя губиться поруч з тими сенсами, які закладав художник.

— Ого, — Соля відкрила рота від захоплення, споглядаючи одну з картин Емми Вебстер. — Як реалістично й водночас казково. Ніби несправжній світ зображено, не наш. Але водночас він реально існує. І через картину, як через вікно в іншу реальність, туди можна потрапити.

— От-от, ти ніби зірвала слова з моїх вуст. Я збирався те саме сказати. 

Соломія з Данею якусь мить дивилися одне на одного. 

— Солю в мене відчуття, неначе вперше мене повністю розуміють, не осуджують і реально чують. — Чоловік стиснув долоню дівчини.

Години три вони гуляли галереєю. Соломія ніколи раніше не бувала в подібних місцях і просто насолоджувалася красою. “Якщо поїду, то обов'язково збережу в пам'яті це місце”. 

— Не зголодніла? Бо я дуже голодний. Може поїдемо кудись?

Соля кивнула.

— Про що ти думаєш? — спитав він її, коли вони вже їхали в авто. — Солю, ти чуєш мене?

— А? Вибач задумалася. Давай не будемо нікуди їхати, — раптом попросила. — Давай поїмо у маєтку? Хочеться запам'ятати його на випадок, якщо вже ніколи туди не повернуся.

— Як скажеш, — чоловік знову насупився. — Солю, ну що за настрій? Що ти вигадуєш? Це маєток Марії. Ми ще не один раз туди приїдемо.

Соля у відповідь мовчала. Вона не мусила їхати. Однак виникало відчуття, що Данило мав попросити її залишитися не на тиждень, а назавжди. Вона так звикла, що Тимофій вказує де їй бути й що робити, що тепер ніби права не мала вирішувати сама. Не дозволяла собі.

 

Коли вони під'їхали до маєтку, Соля видихнула з полегшенням. Чомусь саме тут вона почувалась як удома. 

Будинок потопав у зелені дерев. Навколо буяли клумби з синіми ірисами та яскраво червоними півоніями й трояндами. Всюди відчувався п'янкий запах квітів. 

— Давай щось візьмемо й посидимо отам на траві, — дівчина показала рукою на місце біля літнього будиночка.

 

Данило з Соломією, наче два підлітки забігли на кухню будинку й прокралися до холодильника. 

— От я безсовісна, — раптом проговорила Соля, схопивши Даню за руку. — Навіть в останній день перед весіллям я нічим не допомагаю Марії.

— Ти почесний гість у цьому домі, а не робітник, — зауважив чоловік, жуючи шматок сиру, який щойно дістав з холодильника. — Ти й не маєш нічого робити. Коли Лада сказала, що з нею приїде подруга, ніхто не очікував, що ця подруга також буде готувати весілля. Так що розслабся.

Вони набрали сиру, овочів, зелені, дві пляшки вина й шоколадку та попрямували до літнього будиночка. Данило виніс ковдру й вони вмостилися на травичці.

Соля зняла босоніжки й з полегшенням видихнула. Вона простягнула ноги, торкаючись ступнями прохолодної травички, й підняла обличчя до сонця. 

— Не пам'ятаю, коли востаннє так відпочивала. — Вона взяла запропонований Данею келих вина й почала калатати його всередині. — Подобається як сльози ангела стікають по краях келиха, — відповіла на німе запитання чоловіка.

Ковтнувши вина, вона відчула як розслабляється. Вся тривога й неприємні спогади зникали. Слабкість поступово проникала в її тіло. Від м'язів обличчя до кінчиків пальців на ногах. На душі стало радісно. Вона згадала все те хороше, що сталося з нею тут. Випила ще — вино розслабило не тільки тіло, а й контроль над словами:

— Скажи, а що між нами зараз відбувається? — несподівано для самої себе запитала. Сказала й прикусила язика. Данило здивовано поглянув на неї. — Я знаю, що питання дивне, — поспішила додати дівчина. — Я десять років була в стосунках. І на той момент прийнято було офіційно пропонувати зустрічатися. Як зараз це робиться — я не знаю, та хотілося б точно розуміти ступінь серйозності того, що є між нами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍