Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Йдучи порожніми вулицями темного Лисичанська, Яковенко кожною клітинкою свого тіла відчував напругу, що нависла в повітрі. Нелюдська тиша та темрява, що зустріла хлопця за містом, змусила Яковенка прискорити крок, а шкіра юнака вмить стала гусячою. Наст досі лякався темряви, хоч і не зізнавався нікому, й в першу чергу собі. Тріпотіння рослин вздовж берегів Сіверського Донця наче нашіптувало Яковенку: «йди звідси, йди» – але триста доларів це триста доларів. Від страху і небезпеки Наст звик збігати, тому і цей раз не став винятком і Яковенко дістався Сєвєродонецька за рекордні хвилини.

Діставши з кишені свій телефон та балончик, Наст пересвідчився, що стоїть у потрібному місці. Хлопець намалював хрестик на асфальті й, після того як несподіваний перехожий нарешті зник з поля зору, зробив фото зі спалахом. Другий та третій за чергою будинки були далі по вулиці, на відстані між собою у кількасот метрів. Яковенко давно збагнув, що це маршрут для когось, але не міг зрозуміти у чому прикол, якщо є карти. «Можливо, забаганки для багатіїв, які хочуть зіграти в мега-квест, чи просто для шукачів пригод, немісцевих, різні є люди», – думав він, йдучи від точки до точки. На те, що це маршрут, натякав і факт, що Наст почав свій шлях від околиць міста, а потім поступово занурився вглиб – у центр. Діставшись останнього будинку та витративши на всю подорож приблизно три години, Наст побачив перед собою широку центральну вулицю з площею, на якій був розташований прапор України. Він тихенько майорів угорі, підсвічуваний лишень місячним сяйвом. В центральну площу, немов маленькі річки, впадали інші вузенькі вулиці. Навпроти прапора – великий білий будинок з колонами, на даху якого теж був невеликий стяг України, що колихався від кожного подиху природи. Це була мерія Сєвєродонецька. Наст озирнувся по сторонах і, не побачивши нікого, нахилився, щоб намалювати останній хрестик.

– О‑о, братан, здарова, фарту, – нізвідки з’явився хлопак, Настового чи молодше віку, але, судячи з обличчя, можна було сказати, що йому за тридцять. Безліч шрамів, наривів, подряпин та якихось незрозумілих випинань та шкіряних утворень, робили його вигляд просто огидним.

Наст потис руку незнайомцю, в якого теж був балончик з зеленою фарбою.

– Слава Z получаєтся? – весело спитав той, а Наст як стояв мовчки так і продовжував, не розуміючи взагалі, хто це та про що говорить.

– Ага, – кивнув чорнявий хлопець, щоб дивний юнак скоріше зник, так само швидко як і з’явився.

– Будь акуратним, брат, не свєтісь і, главноє, помогай нашим, когда всьо начньотся. Нічєго нє бойся. Русскіє своіх не бросают, – закінчив незнайомець і обійняв Наста.

Хлопець, вражений почутим, просто не відповідав і незнайомець, сховавши балончик у кишеню худі та накинувши каптура, розчинився у темряві. Дорогою додому Яковенко думав, що це може означати. Чи мав той на увазі Росію, чи можливо, це така фраза про руських, тому що багато хто з українців вважає, що вони нащадки давнішнього руського народу. Питань було багато у Настовій голові, в той час як відповідей – жодної. Єдине, що Наст зміг припустити, це те, що всі маршрути вели з в’їздів у місто і аж до мерії, просто Діма обрав для Наста найкоротший маршрут, як зрозумів задумливий хлопець, щоб менше витратити часу. Діставшись будинку, Яковенко почув ще біля гаражів баси дуже гучної музики, але коли він увійшов у під’їзд, музика вщухла. Нагорі хтось гучно лаявся, і за голосами Наст одразу впізнав свого батька і Воху – одногрупника, який вважає себе дуже крутим пацаном.

– Та шо ти хочєш, бляха! Іді спі, пєнсія!

– Я не можу спати, коли ви вмикаєте музику так гучно! – зауважив Віктор.

– Нє можешь – твоі проблєми, і повєрь мнє, єслі етот разговор затянєтся, проблєми у тєбя будут посєрьйознєй, – максимально принизливо продовжував Воха, який, судячи з голосу, був вже налиганий.

– Я не хочу з вами сваритись… я ж сам був молодим, я просто вас прошу, по-перше, не розмовляти зі мною в такому тоні, а по-друге…

– «А по-другє», – перекривляв Воха Настового батька і продовжив нести єресь. – Подруг у нас тут много, ми ж нє ти, пенсія, – зауважив він під галас і реготіння інших п’яних людей у квартирі. – Всьо, іді гуляй, пожалуста, я щас просто старшим позвоню, оні прієдут і сламают тєбя, єслі і дальше будєшь бєсіть, – після цих слів він гучно гупнув дверима, а Віктор, лаючись, пішов униз додому.

Наст сховався біля входу у підвал, щоб батько не помітив, що син повернувся і все почув. У голові причаєного хлопця під час всієї розмови було тільки одне слово, яке ніколи раніше не виникало у його житті. Навіть коли на футбольних полях були бійки і Наста просто «за компанію» били по обличчю, навіть коли хтось говорив образливо про померлу мати. Ніколи в його голові не виникало слово «вбити», але зараз із кожним ударом серця, яке віддавало у голову пульсацією, слово «вбити» кожного разу розповсюджувалось у думках, як кров по мозку. Через тридцять секунд він стояв вже на другому поверсі перед чорними дверима, за якими знову почала грати гучна музика.

Яковенко подзвонив у дзвоник. Музика знову вщухла і хлопець почув голос Вохи: «єслі ето опять пєнсія – он труп». Декілька тупотінь в напрямку до дверей, щось клацнуло – двері відчинились. Воха від несподіванки аж відпряв. Він не очікував побачити одногрупника, який посміхався йому, та не питаючи, увійшов у середину.

– Наст? А как…

– Вово… – почав Наст із скаженою посмішкою. Його зіниці були розширенні, тиск підвищився мабуть до двохсот, пульс зашкалював. Кожен пульсовий удар у скронях віддавався словом: «Вбити! Вбити! Вбити!». – Друже, а ми ж с тобою так жодного разу нормально не поспілкувались, – продовжував Наст із скаженою посмішкою. Навіть п’яний Воха відчув щось неладне і став трохи тихіший, порівняно із тим, який він звичайно.

– Ну… да, – відповів він, простягнувши руку у відповідь на простягнуту Настом руку.

Наст потис, але не відпустив. Зіниці розширилися ще більше, а посмішка стала ще ширшою. Пульс був, мабуть, вже сто п’ятдесят ударів за хвилину, і слово «вбити» у Настовій голові виникло також сто п’ятдесят разів. Він жодного разу не бився, тому не знав, як завдати такого удару, яким можна було б закінчити бійку, навіть не починаючі її повноцінно. Але він бачив одного разу у школі такий удар, який був болісним, навіть якщо на нього дивитись, а якщо його отримати – і уявити складно. Наст не відпускав руку Вохи, і це означало тільки одне – щур у мишоловці.